Мета спецоперації Путіна і чому люди ведуться на хибні висновки

Мені неодноразово доводилося пояснювати, що Путін мислить категоріями не війни і перемовин, а спецоперації — що абсолютно логічно для його чекістської освіти та підготовки. І от зараз ми спостерігаємо чергову спецоперацію: анонімний генерал і не анонімний мільярдер попереджають нас про жахливі для світу і самої Росії наслідки, якщо війна незабаром не закінчиться. І — вишенька на цьому торті — якісь анонімні джерела в Кремлі повідомляють колегам з агенції Reuters, що Путін, незважаючи на всі ці ризики, готовий продовжувати війну, а ескалація його навіть підбадьорює.

Які висновки з усього цього масиву інформації може зробити твереза мисляча людина? Росія стрімко наближається до справжньої прірви, яка загрожує невідомими наслідками і дестабілізацією, а також посиленням ролі Китаю, — а Путін не збирається звертати на це уваги і хоче воювати надалі. Очевидно, що потрібно докласти зусиль, аби зупинити війну до того, як Росія зірветься в прірву. І якщо не можна переконати в цьому Путіна, то потрібно переконати в цьому Зеленського. Це Україна має піти на можливі й неможливі компроміси, щоб урятувати Захід і дати Путіну стільки, скільки він забажає.

Це настільки проста і примітивна спецоперація, що її не потрібно навіть розшифровувати — вона зрозуміла першокурснику інституту Андропова. Незрозуміло тільки, чому колеги завжди потрапляють на цей гачок.

Для цього є кілька причин. Перша — це намагання ототожнити закони західної журналістики з тим, що відбувається в Росії. Західному журналісту дуже важко сказати самому собі, що три джерела в Кремлі — це зовсім не те саме, що три джерела в Білому домі. А якщо навіть він це собі і скаже — яким чином він доведе свою корисність власній корпорації? Ось тому акредитовані в російській столиці колеги десятиліттями обманюють самих себе і своїх роботодавців — і замість людей, які отримують інформацію, перетворюються на інформаційний інструмент у руках ФСБ.

Друга — це використання інфлюенсерів, впевнених у своїй компетенції. Це, по суті, ізраїльська помилка. В Ізраїлі можуть вважати, що знають іранське суспільство, бо цим суспільством займаються люди, які є вихідцями з Ірану, володіють мовою, стежать за процесами. І можуть до кінця не усвідомлювати, як докорінно змінилася сама тканина цього суспільства після перемоги ісламської революції.

Те саме відбувається з російською еміграцією. Не випадково, що для трансляції наративів, які мали б переконати Захід, використовуються саме емігранти, впевнені в тому, що вони точно усвідомлюють внутрішню ситуацію і мають непересічні джерела. Якщо вони скажуть самим собі, що ніякий генерал не буде говорити з ними без відмашки з Луб’янки і ніякий мільярдер не буде давати велике інтерв’ю чи писати колонку без узгодження цієї колонки у відповідних службах або в адміністрації президента Росії, — тоді виникне питання щодо їхньої власної придатності, журналістського авторитету, зацікавленості аудиторії та корпорацій у їхніх професійних навичках — тих корпорацій, які продовжують сприймати їх як спеціалістів із Росії чи пострадянського простору. І так ці люди також із журналістів перетворюються на інструмент інформаційної війни. Причому вони ніколи собі в цьому не зізнаються.

Можна дивуватися тому, що люди, які виросли в тоталітарній державі або змушені були з тоталітарної держави емігрувати, не хочуть усвідомлювати правил, за якими функціонує в такій державі інформація. Головне, що вони мали б усвідомити: неузгодженої інформації в такій системі не буває. І що узгодження інформації є частиною спецоперації.

Тому головне завдання журналіста — не пропагувати тези, які пропонуються автором спецоперації, а намагатися зрозуміти її мету.