Війна на виснаження: у ній не буде переможців, лише переможені

Я не належу до людей, які якимось чином лояльні до Росії. Проте вважаю, що нехтування здоровим глуздом через відсутність критичного мислення вже принесло Україні невидані у 21-му столітті страждання, які можуть поширитись всією Європою. А вона фактично залишається єдиною надією України як на виживання, так і на майбутнє.

Все більше і більше ми бачимо в інформаційному просторі думки аналітиків, у тому числі з Європи та вже й США, що Росія програла війну. Звісно, причиною тому є пряме трактування подій війни українським та європейським інформаційним простором, у якому достатньо посилань саме на успіхи на полі бою та удари по логістиці і критичній інфраструктурі.

Проте чи є цей розвиток подій сталим і чи можна вважати, що кінець війни вже близько? Або ситуація все ж таки інша та може змінюватися?

Щоб зрозуміти усе це, звісно, потрібно бути ближче не до джерела інформації, а до головного органу військового управління, яким сьогодні є Генеральний штаб Збройних сил України. Лише він знає, який зв'язок між окремими тактичними діями, ударами з гарними картинками, а також їх вартістю та залежністю від спроможностей партнерів і досягненням стратегічних та політичних цілей.

І якщо навіть вважати, що у війнах початку 21 століття стираються кордони між тактикою, оперативним мистецтвом, стратегією і навіть політикою, що могло, з одного боку, через досягнення тактичних цілей або шляхом тимчасового виведення з ладу окремих елементів логістики чи критичної інфраструктури вирішити політичні завдання – наприклад, як це було на початковому етапі АТО в Україні – то усе це точно не підходить під сучасну війну, де саме через розвиток науково-технічного прогресу фактично неможливо виконати тактичні завдання на землі. А такі відчутні і суттєві досягнення у нанесенні ударів по шляхах логістики та критичної інфраструктури є лише тимчасовим успіхом, який неодмінно, в залежності від адекватності російського військового керівництва, повернеться з таким же або сильнішим ефектом по нашій стороні.

Як працює логістика між великими прифронтовими містами і як власне вони функціонують в умовах дронового терору – дуже наглядно демонструє не лише траса М14, а й, наприклад, Херсон. Доля інших міст – це лише питання часу.

Це і є війна на виснаження. Де за будь-яким успіхом або невдачею неодмінно стоїть ціна, яка завжди буде непомірно високою щодо реальних можливостей цей успіх забезпечити. І саме цей поріг терпимості до ціни і є визначальним для виживання.

А отже, вести мову про досягнення політичної мети, перемоги у війні тактичними діями на полі бою або навіть ефективними ударами по логістиці та критичній інфраструктурі - явно виходить за межі здорового глузду. Тоді очевидно, що інформація про окремі тактичні успіхи на полі бою та болючі удари по логістиці та інфраструктурі зовсім не повинна навіювати фантазії про скоре закінчення війни.

Що ж відбувається на полі бою? Очевидно, що ситуація на фронті й справді залишилася у глухому куті, який я описував наприкінці 2023 року.

Насичення безпілотними комплексами різного типу поля бою та постійна модернізація призводить до постійного удосконалення тактики їхнього застосування. Станом на зараз питання навіть не в тому, як утримати ту чи іншу позицію, а як до неї дістатися або провести ротацію чи евакуацію. Досягнення будь-якої тактичної мети відбувається ціною величезних втрат, які непропорційні отриманим результатам.

Для Росії, щоправда, ця опція все ще залишається доступною і як наслідок - дає росіянам можливість сконцентруватись на виконанні відносно значущих тактичних завдань, як це зараз відбувається з Костянтинівкою, а раніше було з Покровськом та Мирноградом.

Виконати такі ж завдання з нашого боку через відсутність засобів захисту від нової зброї та як наслідок – неможливість постійно втрачати велику кількість людей все більше неможливо. Відповідно, саме зараз на полі бою залишається ситуація, коли неможливо досягнути оперативні, не кажучи вже про стратегічні цілі, а вирішення тактичних завдань здійснюється поза загальною стратегією і, як наслідок, не впливає на загальну ситуацію.

Разом з тим, навіть утримання нинішнього глухого кута потребує не лише значних коштів, а й персоналу. Наприклад – операторів БПЛА та підтримуючої ланки, вже не кажучи про піхоту, яка має утримувати ту чи іншу територію.

І в результаті не можна говорити про перемогу на полі бою ні для Росії, ні для України. Бо з одного боку Росія не може навіть теоретично окупувати Україну військовим шляхом, а Україна поки не може тим же військовим шляхом деокупувати захоплену територію.

Усе описане, що відбувається на лінії фронту, абсолютно відповідає і ситуації зі знищенням логістики та виснаженням критичної інфраструктури. Очевидно, що попри відчутну результативність таких ударів, їхня вартість і технологічна залежність від, наприклад, космічної складової, не дозволяє використовувати цей ефект як довготривалий стратегічний аргумент. Це лише тимчасове перехоплення ініціативи, яке могло б стати рішучим, але при подоланні цілого ряду проблем, як фінансових так і технологічних, що будуть потребувати достатнього часу для реалізації.

Разом з тим, наприклад через нестабільність ситуації на Заході та недоліки в стійкості управління цими процесами, такі кроки малоймовірні. Але знову ж таки, якщо очевидно, що в нових умовах неможливо використовувати підходи 2022-2023 року, то чи існують такі підходи для оцінки нинішньої ситуації? Попри відсутність такої методики в математичному вимірі, чи можна все ж таки дати відповідь на питання: чи програла Росія?

Перш за все, щодо заявлених Росією політичних цілей можна вважати, що Росія їх не досягла, а значить не перемогла. Проте, цей висновок буде справедливим лише тоді, коли Росія погодиться припинити війну. Безумовно, цього не станеться.

Чи перемогла Україна? У тому сенсі, що Росія не досягла своїх цілей, так. Але по-перше, Росія не вийшла з війни і не визнала поразки. По-друге, Росія окупувала великі території, які Україна поки не зможе повернути. І будь-який мирний договір буде болючим у питаннях територій. Це очевидно.

По-третє, навіть завдаючи нищівних ударів російській економіці, Україна залишається залежною від фінансової і технологічної підтримки та накопичує безліч внутрішніх проблем, з якими чим далі, тим важче впоратися.

По-четверте, Росія повністю це розуміє і покладається на виснаження України як морально, так і фізично. Крім того, Росія має більший запас ресурсів, хоч які, але власні космічні можливості та випереджає у виробництві, наприклад, балістичних ракет. Бо просто неможливо виготовити достатньо систем ППО, щоб протидіяти цьому.

По-п'яте, можна оцінити, чи перемагає Україна і чи програє Росія, оцінивши рівень міжнародної підтримки. А вона демонструє ознаки серйозного ослаблення через відступ США від України та існуючі розбіжності в межах Європейського Союзу. Гарні фотосесії і різноманітні форуми мають ефект об’єднання навколо України, проте зовсім не об’єднують Європу у боротьбі з Росією. А зростання вимог від наших сусідів до нас свідчить про те, що з майбутнім європейської безпеки не все гаразд.

Шосте – це війна на виснаження. У ній не буде переможців, лише переможені. До цього списку поки входять Росія та Україна, які попри прагнення видати бажане за дійсне, більше втратили, ніж здобули. Цей список буде розширюватися.

Отже війна, попри глухий кут на фронті, продовжується, розширюючи як інструментарій її ведення, так і постійно вносячи корективи у політичну мету сторін. Сьогодні війна на виснаження вийшла далеко за лінію фронту і перейшла, з одного боку, у знищення логістичних маршрутів та тестування систем ППО, а з іншого - у змагання вразливості критичної інфраструктури. Усе це абсолютно змінило парадигму війни від повного розгрому противника або капітуляції до зростання внутрішніх загроз через високу ціну повітряних ударів і спроби захисту від них та створення напруги у суспільстві. Саме це суспільство має вирішити долю війни.

А тому війна не обмежується полем бою і фактично стерла повністю межу між ним і рештою країни. Це може призвести до так званого стратегічного ефекту, який і може принести таке очікуване завершення війни. Проте, перспектива його отримати сьогодні все ще малоймовірна через цілий ряд причин. Головна з яких поки непередбачуваність фінансового ресурсу та як наслідок - неможливість накопичити і зберегти резерви для рішучого удару. Ракетний, протиракетний і дронові запаси зараз залишаються головним політичним аргументом, а технологічні можливості та можливості космосу – геополітичним інструментом впливу на такі аргументи.

Фронт залишається важливою ареною війни, проте підходи до його оцінки вже давно змінилися. Рух лінії зіткнення залишається інформаційно і стратегічно важливим саме у територіальних перспективах, проте імовірно, вже не визначальним щодо завершення війни, а є лише одним з аргументів. Тому саме його фіксація і стабілізація є вкрай важливою.

Більше того, навіть територіальні здобутки, які виглядали стратегічними, наприклад сухопутний коридор до Криму з Маріуполя, через розвиток науково-технічного прогресу не тільки унеможливив його використання, а й став вагомим аргументом у політиці. Така ж доля спіткала і Крим, який унаслідок своєї природної вразливості став не здобутком, а резервацією минулих надій і перемог.

Півострів опиняється у зростаючій логістичній ізоляції, яка спричинена фактичним припиненням сухопутного коридору вздовж північного узбережжя Азовського моря через атаки наших безпілотників. Внаслідок цього стратегічне значення сухопутного коридору, створеного з величезними труднощами, ставиться під великий сумнів. У Криму зростає паливна криза, відбуваються перерви у постачанні продуктів харчування тощо.

Чи не спіткає окупантів така ж доля з окупованими селами в Херсонській і Запорізькій областях? Імовірно, так. Це той випадок, коли якщо ти не можеш забрати з собою те, що вкрав, то краще його залишити.

Усе це лише аргумент у можливих перемовинах, проте, на жаль, цей аргумент не останній. Далі все це чекає і наші великі міста та їхню інфраструктуру, про захист якої необхідно негайно думати.

Війна на виснаження не характеризується кількістю захоплених або звільнених територій. Тим паче - це не окремі технологічні рішення та їхні миттєві результати. Війна на виснаження - це здатність людей терпіти її продовження та міжнародна підтримка, яка направлена не лише на допомогу, а й на фізичне обмеження Росії і формування майбутнього безпекового середовища. Це складна система взаємодії і керівництва усіма процесами всередині держави у надскладних умовах. Лише це може показати реальний результат і дати обрис майбутнього закінчення війни. Шкода, що аналітики цього не бачать. Проте, нам від цього не легше.

Шукаючи вихід, ми знову і знову повертаємося до чогось, що зробить наше життя легшим і обов’язково без нашої участі. Дивлячись на зовнішню форму і не занурюючись у суть, ми знаходимо НАТО. Ця магічна військова організація щоразу то викликає надію, то спонукає до розвитку, але все ще залишається чи не єдиним міжнародно військово-політичним альянсом. Хтось дивується, що за 13 років війни у центрі Європи НАТО так і не прийняв жодної бойової дії, не реагував на неодноразові провокації як до самого блоку, так і до країн, які він захищає. У когось це викликає подив, у когось іронію, а у більшості – традиційне занепокоєння.

Ми, українці, які отримали і отримуємо допомогу, звісно, поважаємо інституцію, яка має майже 80-ти річну історію. Історію не лише служіння, а й розвитку, розширення та дотримання принципів, які за будь-яких умов мають людське обличчя і виглядають абсолютно недосяжними саме через це.

Сьогодні, у часи стрімкого розвитку науково-технічного прогресу та як наслідок - розвитку форм і способів збройної боротьби, НАТО переживає дуже складні часи. Фактично, найбільша військово-політична організація світу залишається готовою до війни минулого, все ще подаючи надію і випробовуючи долі країн-учасниць. Але на жаль, це не головна проблема альянсу.

Головна проблема полягає у тому, що ця організація створювалася у розпал "холодної війни". Війни, під час якої була мета уникнути ядерного конфлікту з СРСР. Усе це чітко спостерігалось протягом 2023 року, коли головне – не переступити якусь червону лінію, намальовану самою історією. "Холодна війна" вже давно закінчилася. Залишається незмінним тільки НАТО, що побудовано на стратегії уникнення конфліктів. Саме тому, Україна досі не є членом альянсу, попри очевидні переваги її членства. І саме тому, ми бачимо об’єднання навколо України, але не об’єднання проти Росії. Ось чому ця війна продовжується.

Такий підхід НАТО не має перспективи ні в технічному, ні в політичному плані. Не тому, що НАТО погане, а тому, що це альянс старого світу, якого вже не існує.

Система безпеки нового світу залежить від тих, хто рятує цілу країну в центрі Європи, і тих, хто готовий об’єднати всіх на цьому шляху. І якщо перші – це ми, українці, то хто готовий бути другим – сподіваюсь, скоро побачимо.