Время – не союзник Москвы. Почему спешит Кремль?

В начале 2025 года кто-то мог надеяться, что Дональд Трамп поставит точку в войне России против Украины. Под конец года стало понятно, что его победа только стимулирует российскую агрессию, пишет Павел Казарин для Slawa.tv.

Далее текст на языке оригинала.

Американський президент не запровадив нових санкцій проти РФ, послабив дотримання вже введених, обрізав гуманітарну допомогу Києву й не надав нових пакетів військової підтримки. Якби політика Вашингтона продовжувала лінію Джо Байдена — Москва сьогодні мала б менше ресурсів для війни.

Проте в Кремля далеко не все так безхмарно, як намагається запевнити Владімір Путін.

На Росію впливають одразу кілька чинників. По-перше, Москва не може похвалитися успіхами на полі бою. На допомогу приходить математика: у 2014 році РФ захопила 8% української території. У першій половині 2022-го — ще 13%. Потім українська армія змогла звільнити 3% окупованих територій. А за останні два роки РФ захопила лише близько 1% території України.

При цьому, за даними проєкту "Хочу жить", лише за вісім місяців 2025 року Росія втратила 281 550 осіб убитими, пораненими та зниклими безвісти. Середні щомісячні втрати становлять 35 193 особи та 7700 одиниць озброєння і техніки, з яких 1643 одиниці — безповоротні втрати. Фактично лінія фронту почала нагадувати Першу світову війну — коли величезні втрати армії, що наступає, не супроводжуються проривом оборони.

До того ж у РФ закінчується бронетехніка, нагромаджена ще за часів СРСР. На базах зберігання залишилося 684 танки, теоретично придатних до відновлення, але їхній стан потребує багатомісячної кропіткої роботи. А от танків у хорошому стані на складах уже не залишилося. Радянські запаси переважно згоріли на полі бою, а те, що залишилось, російська армія не ризикує відправляти на передову.

Ще одне слабке місце РФ — економіка. 2025 рік стане останнім, коли дефіцит бюджету ще можна буде покривати довоєнними заощадженнями з Фонду національного добробуту. На наступний рік заплановано дефіцит у 5,7 трлн рублів, який можна перекрити лише внутрішніми запозиченнями або друкарським верстатом. Але друк грошей призводить до інфляції, а запозичення треба обслуговувати (ставка кредитування — 17%), що може створити державну фінансову піраміду.

Крім того, у РФ знижуються нафтогазові доходи, її НПЗ регулярно атакують українські дрони, а цивільна частина економіки — падає. Фактично, у горнилі війни Кремль спалює той запас міцності, який російська економіка накопичувала попередні двадцять років.

У 2026 році війна може стати для Росії чинником, який безповоротно деформуватиме її економіку, призведе до деградації державних фінансів і занурить країну в неминучість системної кризи. Якби Москва керувалася раціональними міркуваннями — цього було б цілком достатньо, щоб шукати можливість поставити активну фазу війни на паузу.

В України до кінця 2025 року назбиралися свої болючі точки.

На відміну від РФ, економічні проблеми менше турбують офіційний Київ. З тієї причини, що від початку вторгнення функцію тилу для української економіки взяв на себе колективний Захід. Саме він фінансує дефіцит бюджету. Саме він вливає гроші у фінансову систему країни. Фактично, українську економіку під’єднали до зовнішньої системи життєзабезпечення, і тепер усі державні витрати — окрім військових — фінансує європейський платник податків.

При цьому влада вже веде переговори, щоб ЄС узяв на себе і частину витрат на фінансування армії. Без цього можуть виникнути труднощі з виплатою зарплат військовим, а про їхню індексацію й узагалі не йдеться. Але головні проблеми країни зараз пов’язані не з цифрами бюджету, а з кількістю та якістю мобілізації.

На відміну від РФ, Україна не купує собі солдатів, а призиває їх. Офіційно влада заявляє, що щомісяця до ЗСУ приходить до 30 тисяч осіб. Але водночас, за даними "Єдиного звіту про кримінальні правопорушення", драматично зростає рівень самовільного залишення частин (СЗЧ). За весь 2022 рік було 7 тисяч випадків, у 2023 — 17 тисяч, у 2024 — майже 68 тисяч, а за перші 7 місяців 2025 року вже 110 тисяч випадків, тобто більше, ніж за попередні три роки війни разом.

Понад половина з них — це нові рекрути, які бояться служби в армії більше, ніж це виправдано, і тікають із навчальних центрів. Решта — це ті, хто служить досить довго, щоб вигоріти й вирішити, що вже віддали батьківщині всі борги. Ситуація ускладнюється тим, що помітно знижується якість мобілізації — багато новобранців не відповідають ні інтелектуальним, ні фізичним вимогам, які диктує характер війни.

Одночасно РФ робить усе, щоб зламати колективну волю українського тилу. Вона б’є по енергетиці, водоканалах, газорозподільних станціях і комунальних підприємствах. Розрахунок робиться на те, що населення рано чи пізно почне вимагати від влади погодитись на завершення війни за будь-яку ціну.

Фактично обидві країни опинилися у ситуації, коли в них накопичується втома металу — та сама, яка в якийсь момент може призвести до драматичного зламу. Просто в РФ це економіка й фінанси, а в Україні — мобілізація й настрої людей.

Причому в РФ більшість респондентів також давно виступає за завершення бойових дій, просто Москва може ігнорувати цей чинник як авторитарна держава. А Україна залишається демократією — з усіма наслідками, що з цього випливають.

І це ті стартові умови, з якими обидві протиборчі країни входять у зиму 2026 року. І ключовий момент полягає в тому, у якій країні чинник "втоми металу" спрацює першим.

РФ розраховує, що в України закінчаться солдати. Тому вона не припиняє стирати на порох свої батальйони в безглуздих, якщо міряти територіальними здобутками, атаках. При цьому Москва може сподіватися, що Київ не піде на непопулярні кроки з посилення мобілізації, оскільки українська влада не готова ігнорувати чинник можливих виборів.

Україна ж розраховує, що Кремль не захоче загнати свою економіку у спіраль незворотних наслідків — і тому в якийсь момент поставить війну на паузу. Проблема в тому, що цей прогноз базується на припущенні, що Владімір Путін ухвалює рішення, виходячи з раціональних аргументів. Але якби це було так, повномасштабного вторгнення могло б і не бути.

Фактично ми опинилися у ситуації, коли і агресор, і жертва змушені вести війну "на дисципліні". Коли кожен наступний крок вимагає все більшої напруги сил. Коли здатність не програти залежить від готовності приймати непопулярні рішення. Коли воля до перемоги визначається тим, наскільки багато ти готовий пожертвувати, аби противник зламався першим.

На нас чекає драматичний 2026 рік.