Торжество життя під час прильотів: ворог цього й прагне
У часи мого глибокого дитинства двома вулицями вище горіла хата. Там жив мій майже ровесник, усі знали, що він несповна розуму, навіть до школи не ходив, батьки тримали його вдома подалі від людського ока. Коли хата палала, він щиро веселився, підстрибував, бігав ейфорійно, натішитися не міг з феєрії вогню. Моя бабця по татовій лінії, яка закінчила 4 кляси, дивлячись на пустощі хлопчини несповна розуму на власній же пожежі, сказала лише 2 слова: щаслива людина.
Гірко споглядати, як суспільство умудряється бути щасливим від власного згорання. Це не незламність. Це несповна розуму.
Мережу оббігла фотографія перукарні, в якій жінки миють голову й роблять зачіски, а навколо бита цегла, вибиті шибки, уламки даху, бо в сусідньому дворі стався смертельний приліт уночі. Дописувачі пафосно підписують цю божевільну світлину: "Наші україночки – незламні!", "Нікому не скорити цей народ!"...
А я не вважаю це незламністю. Це ближче до історії з мого глибокого дитинства. Не здивуюся, якщо кієвлянки-кієвлянки-кієвляночки мочили ноги в тазику перед педикюром, замислено дивлячись у вікно, як із-під завалів деблоковують 21-й труп.
І це не є торжество життя, як здається адреналінщикам. Це якраз те, чого ворог і прагне: щоби горе стало буденністю. Ворог якраз цього й хоче – помістити жертву в епіцентр катастрофи й зробити так, аби чутливість до неї поступово зникала. Ворог хоче привчити до того, що вночі буде смертоносний обстріл, а вранці – педикюр згідно з записом у перукарні через тротуар, а ввечері – рок-концерт у сусідньому кварталі, а завтра – фестиваль ретро-машин, а на вихідні з дітьми гайда в гідропарк, якщо туди не прилетить. Ворог хоче, аби життя в самому осерді лиха тривало безкінечно й рутинно.
Висока адаптивність до горя робить його стерпним, а отже довгим. А отже, в горі можна дуже навіть кльово жити ще 4 роки, і ще 4, і ще. І на кожній панахиді мати гарну зачіску. Коли горе перестає бути нестерпним – у ньому можна оселитися й назавжди. Хтось навіть назове це незламністю як приклад для наступних поколінь, звиклих до міцного сну на надувному матраці в метрополітені. Й обов’язково з котиками й песиками, бо це ж так людяно, так високоморально, так похвально.
А може нам, вічним мешканцям нещасть і апологетам страждань, потрібна, мать ваша, не довічна незламність, стрижка на руїнах і тихий плин життя посеред розвалин – а врешті-решт РІШЕННЯ: як виходити з цього зашморгу призвичаєння до щоденної катастрофи???
І не треба плутати концептуальні РІШЕННЯ з 53-м прокльоном Альони з Позняків на адресу кремля, чи з 185-м збором Сергія "на помсту", чи з 256-ою молитвою в фейсбук-групі "Боже, сохрани Україну", чи з 321-м коментом НаталочкиUA з Іспанії про "перемогу і тільки перемогу". Рішення – це конкретна дія з розривання замкнуто-перманентного кола, бо що на 1-му році війни, що на 4-му далі немає рішень стосовно реактивних гераней, балістичних іскандерів і надзвукових кинджалів.
Може, перукарка підкаже.