ukr
русский
Топ-теми:

Путін знову привернув нашу увагу до свята, про яке ми потроху стали забувати

Віталій ПортніковВіталій Портніков

Путін знову привернув нашу увагу до свята, про яке ми потроху стали забувати
Путін знову привернув нашу увагу до свята, про яке ми потроху стали забувати

Своїми зусиллями з пошуку припинення вогню для проведення параду на Красній площі Путін знову привернув нашу увагу до свята, про яке ми потроху стали забувати – хоча до початку великої війни Росії проти України саме воно здавалося тим самим днем, який мав через державні кордони об’єднувати росіян та українців. І, до того ж, роз’єднувати українців з "великої України" та Галичини, бо "у нас тут" – Радянський Союз, Червона армія, спільний ворог і Сталін, а "у них там" – УПА і Бандера.

Все це було великою містифікацією – починаючи з історії війни і завершуючи датою її останнього дня. Не є секретом, що Сталін просто "вигадав" 9 мая, щоб не відзначати 8 травня разом із союзниками. Бо дві капітуляції Рейху – справжня й нав’язана Сталіним друга – відбулися саме 8 травня за європейським часом і саме в Німеччині. Від того, що завершилася друга церемонія тоді, коли в Москві вже наступило дев’яте, сама дата події змінитися не могла – але Сталін, великий фальсифікатор, на це не звернув уваги. Ну і 9 мая було потрібно ще й для того, щоб у Радянського Союзу були свої дати війни, відмінні від світових, бо тільки таким чином можна було б замаскувати фактичний союз СРСР та Рейху в перші два роки війни – союз, якого, звичайно ж, не було ані у Великої Британії, ані в Сполучених Штатів.

Не секрет і те, що Сталін просто боявся святкувати день перемоги: у 1945 році він провів парад, але навіть не зробив дату 9 травня вихідним днем. Цей страх можна було зрозуміти: у перший день миру радянські громадяни дістали змогу озирнутися навколо й усвідомити, в якому жаху вони опинилися. Суцільні руїни, десятки мільйонів жертв, мільйони в ГУЛАГу, голод, сотні тисяч калік на вулицях, знищені міста, села без чоловіків… І до того ж імперська пиха, посилення репресій, приготування до нової війни. У державі, яка гордо буде себе згодом позиціонувати як головного переможця у війні, просто не було що святкувати. Перший після 1945 року парад насмілився тільки через 15 років провести Хрущов, вихідним 9 травня зробив Брежнєв. Цікавість держави до культу перемоги посилювалася з кожним роком зникнення справжніх ветеранів війни. Але моя генерація ще їх застала – ні, не пафосних політруків і офіцерів СМЕРШу, які воювали не стільки з гітлерівцями, скільки з власними співвітчизниками, а тих, хто пройшов усю війну і не бажав про неї згадувати, бо для солдата це було справжнє пекло, до того ж пекло байдужності до його власного життя. Я з дитинства запам’ятав, як кузен моєї бабусі, професор математики, який потрапив на фронт зі студентської лави і пройшов усю війну, буквально заходився в гніві, коли чув популярну тоді пісню російського барда Булата Окуджави з головним рядком про те, що нам потрібна одна перемога, одна на всіх і "ми не постоїмо за ціною". Він запитував інших: як це – "не постоїмо за ціною"? Як? І, звісно, міг бачити перед очима своїх однокласників і однокурсників, з яких майже ніхто з війни не повернувся. Пісню Окуджави виконували актори, які грали ветеранів війни у стрічці "Білоруський вокзал". І я точно зрозумів, що справжні ветерани такого не проспівають.

 

Путінський гротескний міф – пресловуте "побєдобєсіє" – виник у 2005 році, на 60-річчя завершення війни, коли її учасників майже і не залишилося, бо солдатам останнього призовного року, 1927-го, було вже під 80 років. Війна Путіна не має жодного стосунку не тільки до реальної Другої світової, але навіть до війни Хрущова і Брежнєва, які були нехай і політпрацівниками, але все ж таки генералами, що бачили реальний фронт і смерть. Путінський міф – це маскарад, підготовка до нових війн і спроба затягнути сусідні країни у простір переживання спільних втрат. Тому мене так бентежила готовність українців ставати добровільними учасниками цієї вистави, яка на очах перетворювалася з радянської на відверто шовіністичну. Згадайте, як українське суспільство опиралося 8 травня і захищало 9 мая, як адміністрації Кучми та Януковича плекали радянський канон, а спроби Ющенка добитися хоча б примирення між самими українцями, які природно опинилися під час війни у різних арміях, зіштовхувалися з опором – бо багатьом мешканцям колишньої Української РСР здавалося, що президент зазіхає на святе, що незалежність незалежністю, а як же ми без 9 мая.

Боляче думати, що за своє одужання від мороку російських фальсифікацій і міфів український народ сплачує таку високу ціну. Нестерпно розуміти, що якби не анексія Криму, не війна на Донбасі, не ця велика війна, то ми борсалися б у цьому радянському лайні ще десятиріччями, може й без особливих шансів виплисти на чисті води.

Але вже як є. І тепер 8 травня ми будемо розуміти, що непокаране зло (а Радянський Союз, цей псевдонім шовіністичної Росії, був саме непокараним злом) обов’язково повертається в усій своїй агресивності, як тільки притупляється пам’ять про жертви війни. І якщо з цього уроку не зробити висновку хоча б тепер, війни на наших "кривавих землях" будуть повторюватися ще не раз.