Алиев и Санду? Почему они не похожи?
Очень просто: один во время геополитической турбулентности (ослабление РФ на Северном Кавказе, альянс с Турцией) использовал максимальное время и благоприятные возможности для восстановления территориальной целостности своей страны - Карабах был возвращен Азербайджану.
Далее текст на языке оригинала
Друга - в ідеально зручних умовах (ослаблення Росії внаслідок війни з Україною, підтримка Євросоюзу), коли наша країна у 2022 році "прикрила" собою Європу і Молдову, кинула свої сили на "обезжирення" імперської Росії, перемелювання її армії, не використала цей зручний момент для хоча б спроби вирішення придністровської проблеми та відновлення свого територіального суверенітету.
І тому у Ільхама Алієва та його партії в рідній країні рейтинг сьогодні майже більш ніж 60%, а у Санду її партія ледь-ледь дотягує до 23% (одне із найсвіжіших опитувань, опублікованих виданням Morari News).
І зараз, коли фактично доля безпеки макрорегіону поставлена під вплив парламентських виборів в Молдові, виникає питання до чинної президентки Санду: чи можна було за 3,5 роки спробувати хоча б зсунути проблему цього бандитсько-російського хабу - ПМР? Хоча б позбавити економічної основи сепаратистський режим в Тирасполі? Звісно можливо було б, але цього не було зроблено від слова "зовсім".
Замість того, щоб використати підтримку України, Румунії та ЄС у реінтеграції ПМР, Санду використала гроші Євросоюзу для подальшого економічного укріплення місцевих сепаратистів, а фактично консервації цього регіону як оплоту РФ і постійної загрози для України і Європи.
Російський газ, що проходив транзитом в ПМР, раніше оформлювався на Молдовагаз в Кишиневі. Борг за його використання накопичувався на рахунках останньої і зараз він складає 11 млрд доларів США (із них понад 90% — саме через споживання в ПМР). Тобто, це борг Придністров’я.
Санду обіцяла цей посередницьку оборудку прибрати, але замість того, щоб демонтувати всю цю модель живлення проросійського регіону, звернулась до ЄС за субсидією у 20 млн доларів на закупівлю газу. Тобто проросійський анклав існує за рахунок європейських грошей, продовжує плазувати перед РФ і шкодити державній безпеці Європи.
Дивіться самі. Перше. ПМР немає прямого транспортного виходу на РФ, окремого аеропорту та морського шляху. Все проходить через Кишинів. Можна було б це використати як тиск на Тирасполь в інтересах територіальної цілісності Молдови та євроінтеграції? Звісно. Україна у 2017 р. швидко заборонила торгівлю із сепаратистськими бандформуваннями ДНР-ЛНР. Перекриття водопостачання до Криму з материкової України відбулося одразу після анексії півострова Росією.
Друге: торгівля Придністров’я замкнута зараз повністю на молдавській логістиці та коридорах. Чи можна було прикрити кран всіх цих потоків, які живлять проросійський порядок на лівому березі Дністра? Запросто.
Третє: Молдова продовжує бути залежною від електроенергії ПМР. До 75% енергозабезпечення Молдова отримує з лівого берега Дністра. При президентстві Санду закупівля електроенергії зросла на 40%.
Ця хвороба має свою назву - відсутність стратегічного мислення, яке фатально шкодить інтересам безпеки не лише Молдови.Зрештою, маємо непряме посилення впливу Москви через стратегічні прорахунки та політичне мовчання Санду та уряду її партії.
Одна справа - маніпулювання гаслами щодо євроінтеграції, а інша справа - справжнє лідерство в продуманій державній політиці. Молдова не стане членом ЄС, коли за пару кілометрів від потенційного європейського кордону буде кримінальний анклав та розсадник російської воєнної присутності.