Як Росія вбила майбутнє українських дітей: в ОРДЛО різко помолодшали "двохсоті"

Сьогодні новини з ОРДЛО. З одного боку, новини гарні, в них великі дуже втрати, як й у росіян. З іншого… Дивлюся на молоді, юні обличчя мешканців ОРДЛО, які оце ховають днями, й не відчуваю радості, як, коли дивлюся на фото вбитих росіян. Скоріше злості та гіркоту.

Ці молоді люди з триколорадками в "горці", які зараз ховають в ОРДЛО, вони ж усі народжені в Україні. Розумієте? На Луганщині, на Донеччині, в Україні!

Це люди, які на початку війни – нагадаю, це 2014 рік – були дітьми. 19 років зараз, це 10 в 2014-му.

Можливо, вони, як й мої дочки, ходили в україномовний дитячий садок чи школу. Носили вишиванки, сміялися з "чортів" на театралізованих Вечорницях, ліпили вареники, співали Гімн України. Саме так було у дитсадках та школах Луганщини до 2014 року.

Саме діти швидко українізувалися, саме підлітки були більш патріотичними, саме на них поставили таку ставку, як я, хто виховував своїх дітей у любові до України. Бо ці діти, це було майбутнє Донбасу. Вони, вивчившись в україномовних школах, ВНЗ, повернувшись на роботу, мали українізувати середовище.

Це майбутнє вбила росія. Разом з цими дітьми, які виросли в окупації, в пропаганді, в ненависти, стали дорослими й пішли на війну. Але чи мали вони вибір, якщо на початку війни їм було 5-7-9-12-15 років?

Ці діти мали б вирости щасливими, вільними у вільній незалежній країні, творити, мандрувати світом, разом з іншими мільйонами молодих українців створювати нову реальність.

Усе до 2014 року було створено для цього, для розвитку українського майбутнього цього краю.

У 2014-му році не тоді ще діти, а їхні батьки вибрали повернення в минулу й чорну стрічку на фото своїх дітей. Я досі не збагну чому.

Це така складна формула в цьому "чому", що я вже мабуть томів із 10 написаних, готуючи війну. Бо, насправді, цих "чому" стільки, скільки людей, у кожного був свій шлях, мрія, але всі вони вели в триколорадний світ.

Вони йшли туди, у російські пекло не самі, а тримаючи за руку своїх дітей.

З україномовного з дитсадка класу моєї молодшої – 2001 рік народження – дітей у 2014 році були за Україну. Але згодом, суспільна думка, пропаганда, рішення батьків, розмови на кухні, й діти змінили своє рішення. Не багато з її класу вийшло з батьками з окупації, залишалися там й загинули. Хлопці на фронті, дівчата… Страшні долі. Випускний альбом з дитсадка, україномовна група, діти у вишиванках, вони ніколи не зустрічалися, як однокласники. Меншість, яка вихала й вибрала Україну, не планує повернення ні при яких цілях. Більшість, яка залишилася там, за ці 10 років загинула або списалася.

З україномовного з дитсадка класу старшої доньки – 1997 рік народження – перший дітей у 2014 році були за Україну. Випускний був під обстрілами, в залі сиділи батьки в триколорадках, бо вже були в "народному ополченні", вже на випускному не було ні Держаного Гімну, ні Державної Прапори, але свідоцтва про закінчення їх школи були українські, бо були замовлені ще до окупації.

Було заборонено співати на випускному українські пісні та танцювати у вишиванках, бо ж "папи воєвали". Діти плакали та співали "Чорнобривці" а капела. "Вайвали" хмурили брови, й бурчали – "ето так укропропаганда по ним прошла, ничего, отвоюем наше русское". Але згодом, суспільна думка, пропаганда, рішення батьків і діти змінили своє рішення. З класу старшої великої дітей вийшли з батьками з окупації в період 2014-2016 років, менша кількість залишилася там і загинули. Хлопці на фронті, дівчата… Страшні долі. Випускний альбом з випуску 2014 року, україномовний клас, вони ніколи не зустрічалися, як однокласники. Ті, хто вийшов і вибрав Україну, не планує жодного повернення при яких ситуаціях. Ті, хто залишився там, за ці 10 років загинули або спишилися.

Ось така реальність. Ми ховаємо свою україномовну молодь і цвіт нації, яка гине на фронті чи під обстрілами, захищаючи майбутнє України. Вони, колись україномовна молодь, гинуть там в ОРДЛО, бо йдуть нас вбивати, бо їх батьки вибрали для них минуле.

Народжені в Україні вважають себе росіянами, й радіють, коли гинуть їх однолітки в Україні. Я ненавиджу росію за цей злочин. Так, це злочин. Бо те, що там зробили з дітьми, це військовий злочин, бо вплив на неповнолітній, психологічний, сексуальний, мілітаристичний, будь який – це злочин.

На фото Нігалюк Олексій Вікторович, загинув. Мобілізований в ОРДЛО. Так, в них на фронті після школи, це норма. Бо школі це вже не про навчання, а про навчання вбивати.

10 років окупації школи та дитсадки ОРДЛО, це фабрики по формуванню військового ресурсу. Окупант зробив ставку саме на молодь. Бо чого агітувати своїх батьків, які й так пускали слинки "пожить по-русски" . Тому пропаганда та психологічний тиск в навчальних закладах ОРДЛО шалений.

Я стільки написала про те, як окупанти знищували й знищують дітей в окупації, бо мені це дуже болить.

Я писала під шаленим осудом (не демонізував Донбас), під дикий регіт людей в рожевих окулярах (це все фейк, вона вигадує), я писала під образи, які на мене лили переселенці з ОРДЛО, батьки яких залишилися там (они же дети, нічого страшного, вони розуміють, що це пропаганда), я писала, бо розуміла головне – росія зробила ставку на відновлення війни. ресурс саме за рахунок дітей ОРДЛО й виховує з них "сволочі".

Чи винні ці діти в тому, що вони стали злочинцями? Ні! Це військовий злочин росії та це моральний злочин їхніх батьків.

Так, будь хто в ОРДЛО, досягнувши повноліття й пішовши вбивати українців – є злочинець, військовий злочинець, який знайшов свою кулю, бо війна.

Звісно ж є відчуття радості чи спокою, коли дивішся величезні списки загиблих в ОРДЛО тільки за минулий місяць, бо це гарно, що їх менше, але ж… Але кожен раз я шукаю нагоди поговорити про цей страшний злочин, який вчинила росія всіх дітей в ОРДЛО .

Я вважаю, що на фоні цих фото із загиблими юнаками з ОРДЛО саме ми маємо кричати на весь світ про злочини окупантів , які забрали у цих молодих людей, народжених в Україні, право, хочете, їх законне право жити вільною та мирною людиною.

Те, що на фронті з боку військових ОРДЛО дуже багато молоді, це – злочин окупанта!

Можна багато казати про їх вибір, що вони мали виїхати (на час війни вона була неповнолітні, отже, заручники батьків), можна багато філософствувати, якщо ти українець на неокупованих територіях й ти у безпеці.

Я багато писала про ці злочини в ОРДЛО ще до початку масштабного вторгнення – так називають людей періоду з 2022 року після сьогодення. Бо я знала, якщо росія піде далі, окупує будь яку область України чи усю Україну, ми все долю мешканців ОРДЛО: наші діти та онуки будуть навчатися ненавидіти світ, через 10 років будуть повторювати, що вони русские, а ми, їх батьки, будемо штурмувати Польщу чи Німеччину, чи країни Балтії, бо позаду будуть стояти "братушки" з автоматами.

Не вірите? Щоб почитати статистику, скільки підлітків, дітей та дорослих у віці від 18 до 35 років стають в Україні терористами , бо їх завербували через соцмережі.

Тому, ще раз, усі ті діти, які опинилися в окупації й за часи окупації стали військовими вбивцями, все одно жертви Росії. Й колись, росія має понести покарання й за те, що знищила в ОРДЛО Україну та виросла з дітей вбивць.

Що саме смішне, я нагадаю, що всі діти, які на час окупації 2014 року були малими від народження до 16 років, вони мали ж шалений вплив на себе батьків.

Й школа, й соціум, й батьки, усі "працюючі" на "фабриці" шляху й штампували зі своїх дітей істот. Без емпатій, без жалю, з ненавистю до України та світу, таких собі російських ваньок, в лаптях та з балалайками. Це їх злочин. Але моральний, не військовий, як у Росії. То смішне у тому, що коли злочини Росії будуть доведені й призначено репарації, їх очі мамки-вовчиці-самиці з комсомолом у голові й путіним на спідньому будуть штурмувати соціальні установи, вимагаючи компенсації, бо їх дитина жертви російського злочину.

Хоч… чи буде кому це робити.

ОРДЛО значно втратить на фронті й військовий ресурс ОРДЛО втрачає потенціал. Це гарна новина.

Погана в тому, що на спустошеній території росія масово возить своїх громадян, закріплюючись там надовго. Й уже в школах та дитсадках дітей, які народжені в ОРДЛО від росіян, бурятів, якутів, дагестанців, але пік їх народжуваності пройшов. Зараз в ОРДЛО їдуть з росії сім'ями, наповнюючи окуповані землі своїм смородом та вкорінюючи там своїми нащадками.

І коли – я вірю в це – постане політичне питання повернення окупованих територій додому в Україну, росія застосує цей новий ресурс, в який зараз так вкладається, як колись вкладалася в підростаюче покоління ОРДЛО – звезених туди громадян росії, які будуть волати про "мы тут всигда жили, это русская земля, тут наш дом".

Й це ще одна частина війни, й майбутня ділянка фронту. Це, як місто, не випалив гербіцидом, не вирвав ту кляту щирицю, лободу, пірій, до утворення вмісту, насідається так, що ти в тих хащах зернини не посадиш. Тому, сапаємо, вириваємо, гербіцидимо окупантів, щоб їх духу не залишилося, аж до сього колина.

Але, про їх злочини ми не сміємо забувати. Тому й пишу. Щоб люди'ятали, щоб ніхто не втік від покарання, а ще, щоб були зроблені пам'яті висновки та вивчені історичні уроки.