"Плюнула б Путіну в морду!" Відверте інтерв'ю з Настею Приходько

24 вересня 2018 16:38 712

"Буду з хлопцями до останнього набою". Коли ці слова звучать з вуст відомої української співачки Анастасії Приходько, вони наповнюються реальним змістом. За ними - сотні кілометрів фронтових доріг, десятки концертів для військових на Донбасі, тисячі доларів, перерахованих на допомогу тим, хто боронить Україну на Сході.

Про поїздки на війну, свій найбільший страх, причини пекучої ненависті, що ллється на неї з Росії, а також те, за що готова поставити свічку і що би сказала при зустрічі Путіну Анастасія Приходько розповіла у другій частині інтерв’ю UAportal. Першу частину розмови читайте тут: "Тискалка зламається!" Настя Приходько про суд з людьми Порошенка, проект і важливий момент в історії України.

- Настя, ви об’їхали з концертами ледь не весь фронт. На початку, в перші рази, було дуже страшно? Що лякало найбільше?

- Не боїться тільки дурень. Звичайно, було страшно…

Я пам’ятаю перший раз, коли ми приїхали проводжати хлопців до АТО. От тільки самі хлопці цього не знали. Нам сказали: треба дати концерт, підбадьорити їх так, щоб вони веселі поїхали. Питаю: куди поїхали? "О 9 ранку їх збирають на плацу і відправляють в АТО". Мене наче током ударило. Кажу: як в АТО?.. А чому ж ви їм не кажете про це?

- І чому?

- Бо ніхто не готовий. Бо у нас армії тоді не було. То все були звичайні хлопці, мобілізовані…

І от хлопці ходять, а я бачу – поміж них, трохи на віддалі, іде молоденький хлопчина – геть п’яний! Штани ще на ньому розмірів на три більші, ніж треба. Питаю: чому він в такому стані? "Він не хоче воювати. Тільки плаче і кличе маму". У мене сльози навернулися… Чому ти вирішив, що тобі доведеться воювати? – питаю вже в нього. "А чому мене призвали?"…

У нього тоді істерика почалася. Хлопці його забрали. А я… Я потім не змогла справитися зі своїми емоціями – розридалася прямо на сцені, коли співала пісню "Кукушка"… А коли сяк-так доспівала, вони стояли і плескали, раділи – а я дивилася на них, і розуміла, що мушу мовчати. Бо нічого не можу їм сказати. Бо для них на той момент все було ще нормально, а я розуміла, що вже наступного дня їх кинуть прямо туди, в саме пекло…

Пам’ятаю, як ми приїхали в Авдіївку, щоб привітати з річницею 90-ий бат. А нам кажуть: у нас зараз шикування, треба хлопців на "промку" відправити. Проведете їх?.. Твою мать! Як я їх проведу?! Що я можу їм сказати? "Дайте їм напутнє слово". Я? Та хто я у порівнянні з ними?! Я навіть в очі їм не можу дивитися!..

І от я - перед тими хлопцями: руки тремтять, затинаюсь через слово… Досі це пригадую. Як вони стоять і просто дивляться на мене. А очі у них такі… Я не можу описати, що там читалося, в тих очах. Напевно, такими мають бути очі вільних людей. В них не було страху. Жодного. Але кожен з них розумів, що може не повернутися. Оце було страшно.

Дуже багато таких спогадів назбиралося. Пам’ятаю, як приїхала до Краматорська і в одному з підрозділів побачила маленьке цуценятко. Там, на фронті, у кожного підрозділу обов’язково є якась тваринка. Я з тим малим цуценям сфотографувалася. А тоді запитала у одного з бійців – малого ще зовсім, років 18 йому було, він такий ще кумедний був у своєму величезному броніку, як ведмежатко ходив – питаю у нього: як ви пса назвали? "Атошка", - каже.

І от я ставлю того Атошку на землю (а тоді калюжі стояли), а цей хлопець вхопив якусь суху палицю - і давай з тим цуценям гратися. Звільнений Краматорськ – і ці двоє, бігають собі по тих калюжах, наче війна десь далеко-далеко… І я почала ревіти. Кажу: він на побачення має бігати, троянди дівчатам дарувати, першу справжню любов відчути – а не на війні з цуценям паличкою гратися…

Настя Приходько і Атошка
Фото: Facebook Анастасії Приходько

Всі ці історії – вони тут, в моєму серці. Я дуже багато знаю про донецький аеропорт. Я чула від одного військового, який там воював, як у день, коли обвалився новий термінал і хлопців там завалило брилами – вони передавали побратимам у бетонній пастці телефон, аби ті могли попрощатися з рідними. Бо це була смерть…

І от як ви думаєте – як я можу після цього ставитися до тих артистів, які їдуть в Росію розважати тих, хто влаштував війну в нашій країні? Як я можу ставитися до РФ взагалі, коли я чую ці історії? Що я можу думати про росіян, коли мені телефонують матусі наших полеглих воїнів – і запрошують разом з ними вшанувати пам’ять їхніх загиблих дітей? Коли я бачу, як по селах люди опускаються на коліна, коли повз них проносять труну зі ще одним загиблим воїном? От як?..

Я не пробачу цього ніколи.

Я дуже багато знаю історій, про які поки не можу розповідати. Але колись я обов’язково напишу книгу.

- Саме про війну?

- Ні. Загалом про те, що відбувалося зі мною за оці 5 років. Багато чого було. І тиски були. І погрози – зокрема з Росії. Мені дуже хочеться про це все написати. Але я усвідомлюю, що випустити цю книгу зможу, коли мені виповниться років 80. Бо я жити ще хочу. А після виходу цієї книги, гадаю, кількість бажаючих вкоротити мені віку буде дуже багато. Бо тут, в оцій голові – дуже багато таємниць. Про які я мовчатиму до кінця життя.

Мені дуже хочеться поділитися тим, що знаю. Навіть сходити десь до психолога чи до священика. Але поки я боюся – за дітей, за друзів, за своє життя.

Читайте також:"Україна... Яка з росіянами воює!" Реакція комбата "Червня" на видачу Тимура Тумгоєва

- Як переживаєте звістки про загибель хлопців, до яких приїздили?

- Дуже важко. Я дуже емоційна людина і все це пропускаю через серце. Шалено боюся таких звісток. Буває, не витримую. Мені кажуть, що це дуже погано – коли я часом розплачуся десь в ефірі чи на інтерв’ю. Але я нічого не можу зробити – не вмію контролювати свої емоції в цьому плані. Тим більше, коли починаю говорити про війну, про хлопців. Дуже болюча тема...

- Тоді не будемо про це більше… Запитаю про інше. Для вас навряд чи є секретом, як до вас ставляться в Росії. Вас там називають зрадницею, "співачкою однієї пісні" - і разом з тим досі страшенно болісно реагують на кожен ваш вчинок, кожне слово. Як думаєте, чим заслужили аж таку пильну увагу в РФ?

- А ви назвіть хоча б одного артиста, який зміг плюнути в обличчя усій РФ. Ніхто, крім мене. У мене там був контракт – і я поклала на нього з прибором.

- Штрафні санкції були?

- Кому? Їм? За що? Хай горять вогнем! Ніяких штрафних санкцій.

Мій вибір ще на початку Майдану вони сприйняли неоднозначно… Мені погрожували навіть. Люди, які працювали на Першому каналі.

- Он як? Не просто якісь безіменні боти?

- Ні. Реальні люди. Люди, яких я знала. Мене намагалися умовити – мовляв, ну як ти могла собі таке дозволити? Дуже багато було дзвінків.

Але пік цього всього процесу припав на період після анексії Криму. Востаннє в Росії я була 8 березня. А останній мій ефір на Першому каналі відбувся 3 березня – у програмі Юлії Меньшової.

Після цього всі зрозуміли: я більше нікуди не поїду. Ні на які заходи. Ні на які концерти.

Щоб переманити, мені там пропонували казкові гонорари. Пропонували концерти від Пітера до Єкатеринбургу. Але отримували відмову.

Тоді вони почали вигадувати якісь історії, аби спаплюжити моє ім’я. Наприклад, що я повинна була в сауні співати для якогось російського олігарха. Записали розмову і її змонтували. Але це маячня. І якщо у когось до мене є питання – я готова пройти детектор брехні. Хто хоче – може сам переконатися, що з 2014 року Анастасія Приходько жодного разу не перетинала кордон з РФ або Білоруссю. Перевіряйте. Мене там не було. Тому, нещановні російські журналісти, досить брехати.

- За що вас так там ненавидять?

- Я їх дуже дратую. Бо я завжди кажу правду. І я знаю, що там відбувалося. Просто поки про це не говорю.

Ну і ще вони люблять мені закидати: ми тебе зробили… Що ви зробили? Голос мені дали? Талантом наділили? Чи що ви зі мною зробили? Гроші вкладали? То я все відпрацювала! За розцінками Першого каналу за один концерт я отримувала 100 доларів. Решту грошей у мене забирали.

- Якесь рабство…

- Так. І я можу про це казати. Не боюся. Приватні концерти – то вже були мої гроші.

Так що я вам винна? Нічого! Нагород у вас я не просила – самі давали. То чого тепер квокчете? Можете запхати собі ті нагороди в дупи і сидіти з ними. Мені байдуже.

Фото: День

- Вам лестить, що в РФ досі не вгамуються ніяк - чи вам байдуже?

- Може це смішно, але в Інстаграмі я заблокувала всіх російських артистів, включно з зірками першого ешелону. Я внесла в чорний список всі російські новинні портали. Бо мені байдуже, що там у сусіда. Лишила тільки ІТАР-ТАСС, бо то офіційний кремлівський ресурс, а я вважаю, під час війни важливо знати, що робить і про що думає ворог. Але слідкую я виключно за політичними новинами в РФ. Про те, що Ольга Бузова зняла труси, мені читати не цікаво і я не хочу витрачати на це свій час. Тому й заблокувала – і тепер нічого цього не бачу.

- Невже там зовсім не лишилося людей, не вражених імперською бацилою? Невже росіяни всі такі?

- Ні, не всі, і я про це неодноразово казала. Починаючи від Басілашвілі, Лії Ахеджакової, яка зараз дуже багато просить керівництво РФ про звільнення Олега Сенцова, який голодує вже понад 130 днів. Там є Макаревич, хоча я бачу, що трохи його "політика" хитається, то він є, то нема. А от Гафт мене дуже здивував, коли від початку дуже нас підтримував, а потім кардинально змінив свою риторику…

Різні люди там є. От тільки адекватних можна порахувати по пальцях. Шендерович. Аркадій Бабченко, який зараз тут. Айдер Муждабаєв. Адекватні є і по всій Росії. Журналісти, адвокати. Але ми ж бачимо, що їх потім – раз…

- І або нема, або вони змінюють риторику.

- Тому і росіян можна зрозуміти. Вони бояться. Я знаю багатьох людей, які виїхали з РФ, тому що розуміють: життя у них одне, і не хочуть віддавати його Путіну.

Я взагалі не розумію, як вони з цим живуть. Як можна жити, постійно маніакально слідкуючи за тим, що ти кажеш, що ти робиш? Що це за життя таке?

Я так не хочу. Бо надто люблю життя. бо мені подобається жити так, як я хочу, а не так, як хтось вважає, я повинна жити, бо "ти ж публічна особа". То й що? Приклад я хороший даю? Даю. А все решта – то моя справа. Що хочу – те і буду робити. Бо це моє життя і воно у мене одне.

Фото: NikLife

- Свого часу у вас відбувся заочний обмін "люб’язностями" зі вже померлим Йосипом Кобзоном: він назвав вас "уличной девкой", ви у відповідь заявили, що він, як і вся Росія, пропахли нафталіном і заявили, що пропонуєте знести всі радянські пам’ятники, включно з тим, який встановлений на його честь у Донецьку. Скажіть, ви з ним в особистому житті були знайомі?

- На жаль.

- Що можете про нього сказати? Колись, до війни, ви могли взагалі подумати, що він може бути і от таким, яким ми бачили його в останні роки?

- Я взагалі не могла подумати, що буде те, що трапилося. Чесно кажучи, мені навіть соромно за те, перед ким же я співала. Це отара баранів. І вона керується. Дійсно. Вони такі керовані… Коли я бачила, як вони закопували тонами пармезан або червону ікру – я ніяк не могла зрозуміти: чому не віддати це дітям в дитбудинки. От чому?

- Бо пропаганда важливіша за якихось там дітей у дитбудинках.

- От тому, дивлячись на Росію, на росіян, я завжди казала, що те все почалося ще від половців, від печенігів – і пішло, пішло… Москва – це в перекладі з польської "жаб’яче болото". На тому все воно і побудовано.

Я точно знаю: для мене цієї держави не існує. І не існуватиме ніколи. Ніколи я туди не поїду. Казала про це сотні разів. І мені зараз дивно, що раніше я цього не розуміла. Мабуть, не надавала значення або просто була не дуже освічена політично. Напевно, друге. Мені 20 років було, коли я в Росію їхала. Яка політика?..

- А нам ще десятиліттями вдовблювали в голови, що ми з росіянами – ледь не один народ…

- Це помилка нашої влади. Від початку незалежності вже треба було з цим щось робити. Натомість ми Новий рік спершу за московським часом зустрічали, а потім – за київським. Під привітання Єльцина, а потім Путіна шампанське відкорковували…

Це я зараз це все розумію. А тоді мені здавалося, що це все – нормально. Хоча я ж пам’ятаю історії моїх прабабусь, як вони прислухалися, чи не підїхав до двору "воронок", як у них у всіх на шафах вузлики зібрані лежали – на випадок, якщо приїдуть забирати… Страшні часи НКВС, КДБ, коли люди здавали один одного…

І мені здавалося, що Росія тепер – зовсім інша. А ні. Така ж сама, як і була. У мене в Росії було багато шанувальників. Але як тільки Путін сказав "нельзя, она плохая" - вони майже всі десь ділися. Тим цінніші для мене ті люди, які в Росії досі мене люблять. Одна дівчина он писала мені: завдяки тобі я почала вчити українську мову. Боже, думаю, навіть не пиши такого, бо мені вже тебе шкода…

Люди там є. Але якщо їх по всій Росії хоча б з сотню назбирається – то вже буде добре.

Читайте також:Не хочу бути снарядом в руках Кремля, тому поїхала з Донбасу - Степова

- Вважаєте, у Росії нема майбутнього?

- Я ще й піду за це свічку поставлю в церкві!

Вони ж завжди були окупантами. Починаючи від Кьонігсберга, Аляски, нашої Кубані – і до Криму та Донбасу.

Я завжди кажу, там пів Росії тільки тайга. Ведмеді і тайга. Перепрошую за емоції, але коли мова заходить про Росію, воно мене настільки дратує, що виникає нестримне бажання лозою по ср*ці відшмагати тих, хто вірить в російську пропагандистську маячню.

- Знаю, що з колишніми колегами по шоу-бізнесу в Росії ви не спілкуєтесь. А на якісь особисті, дружні стосунки як війна вплинула? Лишилися в Росії якісь близькі вам люди?

- Останнім часом я почала хвилюватися трохи. У мене там дійсно залишилася близька мені людина – хрещена мати моїх дітей. І бачу, хвилювання мої небезпідставні. Щось там не те відбувається, бо я зараз не можу її зрозуміти, не можу знайти спільну мову. Не знаю. Щось відбулося, після чого вже місяць у нас не виходить жодної розмови. Я не чіпляю, хочу, щоб вона сама мені розповіла, що трапилося. Ми 7 років дуже близько дружили…

- Якби ви раптом опинилися лицем до лиця з Путіним, що би ви йому сказали?

- "Чтоб ты сдох!". Ще й плюнула би у морду.

Я пам’ятаю, як одного разу вітала його з днем народження. Побажала, щоб до нього прийшли омські та псковські десантники, діти з бесланської школи, глядачі "Норд-Осту"… І щоб він до скону чув їхні голоси.

Я дуже хочу вірити, що пекло існує. Хочу, щоб Путін варився там у велетенському чані цілу вічність. І щосекунди відчував біль кожної вбитої дитини, кожного загиблого нашого бійця. Я хочу, щоб він вічність відчував на собі всі біди, які накоїв.

- Вважаєте, те, що відбувається - це його персональна провина чи російський народ винен не менше?

- Ні. Він. Бо він головний, він віддає накази. Без його наказу жодне військо нікуди не піде. На його совісті – взагалі всі біди, які відбуваються зараз у світі. Отруєння людей, війна в Україні, в Сирії… Скільки безневинних дітей там було вбито – просто тому, що вони жили на своїй землі? Цей перелік можна продовжувати довго. І у всьому винен він.

Читайте також:Хотів би почути з вуст нового президента Росії: українці, пробачте нас! - Мохненко

- Кажуть, у жінок дуже розвинута інтуїція. Ваша вам що підказує щодо того, як довго ще триматиме війна?

- Років 3 ще 100%. А може й 5. Це я так бачу. З тим, як нам не дають рухатися, звільняти наші міста. З тим, як наших хлопців обстрілюють з важкої техніки, забороненої мінськими домовленостями – а ми не завжди можемо дати відповідь… Ми стоїмо на місці. І хто зна, скільки ще будемо стояти.

Я не знаю, для чого це робиться. На жаль, не маю доступу до цієї інформації. Не можу залізти в голови тих, хто приймає рішення. Але через те, що ми отак діємо, вже маємо хвилювання в Азовському морі. І я не знаю, що ми отримаємо через це завтра.

Але як би там не було, я буду з хлопцями. До останнього набою. До кінця.

Автор:
Читайте також
×