Доля колишніх прем’єр-міністрів в Україні

Той факт, що в процесі нещодавньої зміни Уряду колишній Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль залишився у складі нового Кабінету міністрів, хоча і на нижчій, але важливій і відповідальній посаді міністра оборони, викликав у багатьох коментаторів здивування. Дійсно, для української політики це нібито незвична ситуація. Хоча, як ми побачимо далі, це не є чимось новим для нашої країни. Взагалі в демократичних країнах таке час від часу трапляється (з поправкою на особливості політичних практик окремих країн). Хоча більш типовими є два інших сценарії: 1) перехід в опозицію на чолі своєї партії, з намаганням повернутися до влади на наступних виборах; 2) повний відхід від політики.

А якою є доля колишніх прем’єр-міністрів України?

Насправді ця тема має не лише історико-біографічне значення. Вона характеризує і певні специфічні риси нашої політики, зокрема останні років 10.

Якщо не рахувати виконуючих обов’язки голови Кабміну, за майже 34 роки існування сучасної незалежної української держави було 17 офіційних Прем’єр-міністрів України, яких на цій посаді затвердила Верховна Рада України. Сімнадцятою стала 17 липня Юлія Свириденко. Мабуть цифра 17 є для неї щасливою.

Спочатку певна інформаційна довідка щодо після-прем’єрської долі кожного колишнього очільника Уряду України.

Перший і третій Прем’єр-міністри незалежної України – Вітольд Фокін і Віталій Масол – після відставки з високої посади фактично пішли на пенсію. Вони були потужними представниками ще радянської управлінської еліти України, але не вписалися в нові політичні реалії.

А от другий Прем’єр-міністр в часи незалежної України – Леонід Кучма – започаткував нову тенденцію. Після своєї відставки з посади голови Уряду він не пішов з політичного процесу, навпаки, фактично перейшов до опозицію, взяв участь в президентських виборах 1994 року і виграв їх, став другим Президентом України.

Після Л.Кучми цю тенденцію продовжили Віктор Ющенко і Віктор Янукович. Але, що показово, вони вигравали вибори вже після відставки (вимушеної і достатньо конфліктної) з посади Прем’єр-міністра, і в статусі опозиційного лідера. Також зазначу, що В.Ющенко і В.Янукович в своїй політичній активності в пост-прем’єрській період мали високі електоральні рейтинги, спиралися на підтримку доволі потужних (на той момент) політичних сил і широкої коаліції політичних, бізнесових, адміністративних та інших еліт.

Для порівняння, жодного разу не виграв президентські вибори в Україні діючий Прем’єр-міністр. Це не вдалося Віктору Януковичу в 2004 році і Юлії Тимошенко в 2010 році.

Зазначу, що статус колишнього Прем’єр-міністра аж ніяк не гарантує перемогу на президентських виборах. Є декілька прикладів, коли колишній очільник Уряду брав участь в президентських виборах або в опозиційному статусі, або просто не був представлений у владі, і йому не вдалося отримати перемогу. В 1999 році це не вдалося Євгену Марчуку, який був Прем’єр-міністром України в 1995-1996 рр.. В 2004 році невдалим був результат Анатолія Кінаха, який головою Кабінету міністрів України в 2001-2002 рр. На президентських виборах 2014 і 2019 рр. не вдалося досягти перемоги Юлії Тимошенко, яка була Прем’єр-міністром України в 2005 р. і в 2007-2010 рр.

Однак повернимось до долі колишніх прем’єр міністрів України, яким не пощастило стати Президентом України.

Цікавою і різноманітною була після-прем’єрська доля Євгена Марчука. Після відставки з посади голови Уряду він перейшов в опозицію до тодішнього Президента України – Леоніда Кучми. Але після програшу на президентських виборах 1999 року він повернувся до команди Л.Кучми, і був на високих державних посадах – секретаря РНБО (1999-2003) і міністра оборони (2003-2004). Досвід і знання Євгена Кириловича в сфері національної безпеки цінували і після його відходу з державної служби. Він був позаштатним радником Президента В.Ющенко, в грудні 2014 року очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО, з 2015 року брав участь в мінських переговорах в рамках Трьохсторонньої контактної групи, з листопада 2018 р. по травень 2019 р. очолював українську делегацію на цих переговорах.

А от доля п’ятого Прем’єр-міністра України (1996-1997 рр.) Павла Лазаренка була зовсім інакшою. Він став символом української корупції 1990-х рр. Саме він також був фундатором системної і масштабної корупції і у вищих щаблях державної влади, і в політичних процесах в Україні. Однак саме непомірна жага грошей і влади згубила його. Спочатку його посунули з посади голови Уряду, але тоді він пішов до публічної політики і навіть в 1998 році на чолі своєї партії став депутатом Верховної Ради. Проте в 1998 році проти нього відкрили кримінальні справи в Україні і в Швейцарії. В 1999 році він втік з України, але це його не врятувало і врешті решт він опинився в американській в’язниці. Зараз доживає свій вік в США.

Шостий Прем’єр-міністр України (1997-1999 рр.) Валерій Пустовойтенко після відставки з посади голови Уряду займався і громадською і політичною діяльністю. З 1999 по 2006 рік він очолював Народно-демократичну партію, яку, власне, і створював, і намагався (не дуже вдало) зробити з неї першу "партію влади". В 2001-2002 році повернувся до Кабінету міністрів України, але лише в статусі міністра транспорту. В 2002-2006 рр. був народним депутатом України. Після 2006 року відійшов від активного політичного життя. При президентстві В.Януковича був його радником і членом Ради старійшин. Після 2014 року повністю відійшов від громадсько-політичного життя.

Про Віктора Ющенка, сьомого прем’єр-міністра України, я вже згадував. Він повторив алгоритм, який тоді сприймався як типовий, - після відставки з посади голови Уряду перехід в опозицію, а потім вже в статусі опозиційного лідера успішне балотування на посаду Президента України.

Зовсім інакшим був після-прем’єрський шлях Анатолія Кінаха. Він очолював Уряд в 2001-2002 рр. Після відставки з прем’єрської посади він не відійшов від політичного життя. З 2000-го року очолював Партію промисловців і підприємців України. Неодноразово обирався до Верховної Ради України (від різних партій), брав участь і в президентських виборах 2004 року. В період з 2004 р. по 2014 р. відзначився своїми суперечливими політичними маневрами. Під час Помаранчевої революції підтримав Віктора Ющенка, і в 2005 р. навіть став першим віце-прем’єром в Уряді Ю.Тимошенко. Але в конфліктах 2005 року був на боці Президента В.Ющенка. Однак в 2007 році А.Кінах перейшов на бік В.Януковича і Партії регіонів. Після 2014 року фактично вибув з активного політичного життя. Очолював (ще з 1996 року) Українську спілку промисловців і підприємців.

Політична доля Віктора Януковича (Прем’єр-міністр України в 2002-2004, 2006-2007 рр.) всім відома. З одного боку він успішно повторив після-прем’єрський політичний алгоритм Л.Кучми і В.Ющенка, але провалився як Президент України і ганебно втік з України.

Юрій Єхануров, який був Прем’єр-міністром України з вересня 2005 року до серпня 2006 року, на той момент належав до команди тодішнього Президента України В.Ющенка, і залишився в його політичній команді вже в іншого статусі – як народний депутат України (2006-2007 рр.), потім як міністр оборони в другому Уряді Юлії Тимошенко (2007-2009 рр.). Після цього він відійшов від активної політичної діяльності (за епізодичним виключенням – участі у виборах на посаду міського голови м.Києва в 2015 р.), викладає в Київському національному університеті ім.Т.Шевченка, а також бере участь в громадській діяльності.

Микола Азаров, який був Прем’єр-міністром України майже весь час президентства В.Януковича (з березня 2010 року по січень 2014 року), повторив долю свого босса і в лютому 2014 року втік з України до Росії. Звідти він намагався виконувати роль "опозиціонера в екзілі", але по суті перейшов на бік країни-агресора і став громадянином РФ.

І от ми підходимо до сучасної політичної епохи (після Революції Гідності). І відразу невеличкий спойлер - якось не дуже щастить колишнім Прем’єрам цього періоду в сучасному політичному житті.

Найбільш показовий приклад – Арсеній Яценюк, який двічі був головою Уряду, правда фактично без перерви – з лютого 2014 р. по квітень 2016 р. Арсеній Петрович - один з найбільш талановитих українських урядовців і політиків свого покоління і взагалі за останні 20-25 років. Але як назвав себе прем’єром-камікадзе, так нібито вирок зробив. Обережніше треба з політичними заявами, особливо з самовизначеннями. Він пішов з посади Прем’єра певною мірою внаслідок інтриг з боку свого політичного партнера, але в доволі молодому для політика віці – в 42 роки. Для політика і урядовця це, як правило, період розквіту. Але для Арсенія Петровича політична кар’єра фактично завершилась. Він був лідером партії "Народний фронт", і ця партія стала переможцем парламентських виборів в жовтні 2014 р., однак по суті ця партія так і не була створена як сталий політичний суб’єкт, і після відставки А.Яценюка з посади голови Уряду, ця партія фактично зникла з активного політичного життя. Між іншим, це наочний урок для нинішньої правлячої партії – "Слуга народу". Сам Арсеній Яценюк сконцентрувався на громадсько-політичній активності. Він очолює фонд "Відкрий Україну" ("Open Ukraine") і є головою Київського безпекового форуму.

Певною мірою політичну долю А.Яценюка повторив його наступник на посаді голови Уряду – Володимир Гройсман. Він дуже непогано проявив себе на чолі Уряду, і більше трьох років протримався на посаді Прем’єр-міністра України. Але після відставки теж фактично випав з активного політичного життя. На парламентських виборах 2019 року його партія "Українська стратегія Гройсмана" не пройшла до Верховної Ради України. Однак В.Гройсману вдається зберігати політичний контроль над рідним містом – Винницею.

Під час президентства Володимира Зеленського в Україні де-факто сформувалася президентська форма правління. Президентська партія "Слуга народу" отримала абсолютну більшість місць у Верховній Раді України, а завдяки цьому і повний контроль над Кабінетом міністрів України.

Першим прем’єр-міністром політичної доби Президента Зеленського став Олексій Гончарук. До призначення на цю посаду він був майже невідомою широкому загалу фігурою. В 35 років він став наймолодшим Прем’єр-міністром за часи незалежної України. Протримався на чолі Уряду трохи більше півроку. Після відставки у березні 2020 року також швидко зник з політичних радарів. Певний час перебував в США, звідти заявляв про амбітні плани сформувати новий план дій для України. Але з цього нічого не вийшло. Останній раз про О.Гончарука згадали наприкінці 2023 р., коли він з’явився в новому складі наглядової ради Укроборонпрому.

Наступник О.Гончарука на чолі Кабміну України – Денис Шмигаль – також відзначився рекордом. Він протримався на посаді Прем’єр-міністра більше п’яти років, найдовше за всю історію незалежної України. Як ми вже побачили, його перехід з посади Прем’єр-міністра на посаду міністра не є чимось унікальним в сучасній політичній історії України. У Юрія Єханурова була майже ідентична ситуація – він після прем’єрства теж став міністром оборони, правда після певної перерви, а не відразу, як це сталося у Д.Шмигаля.

Якщо узагальнити траєкторію політичної долі колишніх прем’єр-міністрів після відставки з цієї посади, то можна побачити декілька типових сценаріїв.

Найбільш типова ситуація (для двох третин колишніх очільників Уряду), коли прем’єри-відставники залишаються в активній політиці, або переходять в опозицію, або отримують іншу державну посаду в правлячій команді. Як вже відзначалось, троє колишніх прем’єр-міністрів вибороли посаду Президента України, ще троє змагались за цю посаду, хоча і невдало. Але це було в перші 20 років новітньої української державності. Починаючи з 2014 року жодного такого прецеденту не було. Щось трапилось з нашими прем’єрами, чи вони втратили політичні амбіції, чи посада очільника Уряду стала такою проблемною, що після неї не до президентських амбіцій.

Що цікаво, троє колишніх прем’єрів (П.Лазаренко, В.Янукович, М.Азаров) втекли за кордон, і мали проблеми з українським правосуддям. І це повчальний урок.

Прем’єри, які йшли на пенсію (В.Фокін, В. Масол) у нас були лише на початку 1990-х. Взагалі після М.Азарова у нас не було прем’єрів пенсійного або передпенсійного віку. Скоріше навпаки, з 2014 року почалася доба молодих очільників Уряду, деяким з яких навіть і 40 років не було. Однак спочатку це сприймається як велике досягнення, а потім стає життєвою і професійною драмою, коли нещодавній керівник Кабінету міністрів раптово перетворюється в молодого політичного пенсіонера.

Ще одна цікава тенденція – жоден з колишніх прем’єр-міністрів не пішов у бізнес. Хоча у декого є родинний бізнес (як у В.Гройсмана). При цьому колишні очільники Уряду не схожі на людей з низьким рівнем добробуту. Можливо це відображення специфіки нашої політико-економічної ситуації, коли багато чого залишається за лаштунками.

Може цю тенденцію зламає нинішній Прем’єр-міністр України Юлія Свириденко. Вона виглядає скоріше як менеджер-технократ, ніж політик. І на даний момент вона не є самостійною політичною фігурою. Хоча, хто знає, що і як воно буде далі. Однак ризик перетворитися на ще одного молодого політичного пенсіонера існує і для неї.