Росія не зупинилася перед нападом на сорокамільйонну Україну — то що їй той Азербайджан?
Влітку 1989 року у кабінеті головного редактора газети "Правда" Віктора Афанасьєва задзвонив телефон спецзв’язку. Дзвінок був із Баку. Перший секретар ЦК Компартії Азербайджану Абдул-Рахман Везіров запитував, чому в статті "Правди", де йшлося про бійку між молодими людьми в одному з московських ресторанів, спеціально наголошувалося на азербайджанському походженні учасників конфлікту з одного боку, тоді як етнічне походження опонентів не згадувалося.
Афанасьєв, досвідчений партійний функціонер, миттєво зрозумів небезпеку звинувачень у шовінізмі для власної кар’єри. І вже після розмови з Везіровим вигадав новий евфемізм, який десятиліттями використовувався у радянських та пострадянських медіа — "лица кавказской национальности".
Здається неймовірним, але через 40 років у Росії знову говорять про "азербайджанське ОЗУ", дивуються реакції офіційного Баку, а дії російських силовиків пояснюють боротьбою з "бандитами", а не бажанням надіслати сигнал Азербайджану. При цьому майже ніхто не згадує, як російські силовики ще недавно боролися з "грузинським ОЗУ". А коли викрили справжню банду у Кущевській на Кубані, яка фактично окупувала станицю, жоден медіаресурс не згадував про етнічне походження злочинців.
Чи можуть існувати етнічні злочинні угруповання? Звісно, це не таємниця. У США боролися з італійською, ірландською, китайською мафією. Але це ніколи не ставало підставою трактувати країни їхнього походження як другосортні або вважати їх особливо небезпечними.
У Росії ж поведінка окремих представників інших народів стає підставою для доказу важливості обмеження суверенітету країн їхнього походження. І президенти таких країн мають ледь не вибачатися за сам факт існування своїх злочинців — замість того, щоб ставити питання про дії російських силовиків.
Азербайджанський журналіст Ількін Шафієв слушно зауважив: Владімір Путін винен не тому, що віддав наказ діяти проти азербайджанців, а тому, що створив атмосферу насильства і безкарності. Але також і тому, що встановив у Росії режим, який ставиться до колишніх радянських республік як до провінцій, а до їхніх громадян — як до людей третього сорту. І навіть ті, хто отримав російські паспорти, не дорівнюють "справжнім росіянам" — етнічним росіянам. Народи самої Росії — вже другий сорт. Це не просто авторитаризм, це неонацизм у багатонаціональній країні.
Таке ставлення і призводить до криз. В Азербайджані можуть думати про сплановану кампанію проти країни: спершу удар по літаку, потім — події в Єкатеринбурзі. Але ми чудово розуміємо, що ППО у Грозному могла не знати, чий саме це літак, а слідчі в Єкатеринбурзі — не знати про зовнішню політику. Просто хтось хотів перерозподілити бізнес у місті на користь іншого етнічного угруповання.
Але для самого Кремля Азербайджан — це провінція, а не держава. Вибачитися перед президентом Азербайджану — означає принизити самого себе. Розслідувати насильство проти азербайджанців — означає визнати право "третіх сортів" щось вимагати. Це і є суть російської зверхності.
Ця зверхність роками визначала російську політику щодо Баку. Ситуація змінилася лише після Другої карабаської війни: Ільхам Алієв, скористався ненавистю Путіна до нової вірменської влади і війною в Україні, відновив контроль над Карабахом і зблизився з Туреччиною. Тепер він просто не може дозволити собі ігнорувати хамство Москви, бо цього не зрозуміють його співвітчизники.
А в Росії й далі впевнені, що Баку нікуди не дінеться й зрештою повернеться до ролі московської провінції. А якщо ні — застосують силу. Маленький Азербайджан можна окупувати за кілька днів. Ердоган не піде проти самого Путіна. Навіщо звертати увагу на того, кого можна знищити одним пальцем?
Росія не зупинилася перед нападом на сорокамільйонну Україну — то що їй той Азербайджан?
Ця пихатість і розрахунок на багнети, а не на дипломатію, і надалі визначатимуть зовнішню політику Росії щодо пострадянського простору. Для неї це навіть не зовнішня політика, а внутрішня. Колишні республіки — лише тимчасові держави. Росія не хоче і не здатна усвідомити зміну часу. І тому вона зазнаватиме нових поразок — і водночас починатиме нові війни.