Помийка у квітах: коли мрія "назад в СССР" привела не туди

Обожнюю слідкувати за простим нарідом, який зараз отримує кешбеки за свої мрії "назад в ссср".

Сучасні "товарищи" знову привели нарід не на Маямі та в Швейцарію, а в болота. Нарід тепер бігає, метушиться й закочуючи очі питає – "как же так, мы ж не этого хотели".

Але, не варто очікувати прозріння, бо в ОРДЛО ще багато тих, хто живе думкою "москва не сразу строилась" й ще чекає "русский авось". Тому пропоную новини з ОРДЛО читати, як дайджест психологічних новин без ефекту емпатичності та надій на "може прозріють". Горбатого, як-то кажуть, могила не виправить, але цей гіркий досвід важливо показувати тим, хто на теренах України досі мліє від "назад в ссср", "вернуть бы советские праздники", "всегда ж праздновали".

Свята, радянські свята в 2014-му стали оплотом пропаганди й рюмсання жіночок мого віку – ой, я віку не цураюсь, тому так, порівнюю зі своїми однолітками, тобто 40-60 річками- за втраченими можливостями пустити жіночу сльозу під якийсь газований шмурдяк, названий пафосно "шампанське". От хто б міг подумати, що таке банальне, як дата в календарі названа святом, стане фундаментом пропаганди. Ото ж, а ви кажете – навіщо нам та декомунізація.

А в срср не просто так плодили ці червоні дати у календарі, день простого сталевара, шахтаря, дояра чи міжнародний день якогось гендера, бо це реально дієва пропаганда.

На день ВДВ, 23 лютого чи день виводу радянських військ з Афганістану ніхто ж не задумувався над історично-політично-соціальною площиною "свята", просто пили, купляли чоловікам шкарпетки, труси й одеколон "Саша", танюцвали, билися, блювали у канаві за наливайкою, пафосно названою "ресторан".

Потреба населення у вихідному, ниць не робити, отримати законне право напитися – ось усе відношення радянської людини до свят. Це на генному рівні внесено в код радянської людини.

Оце в 2014-му люди влаштовували перевірки питанням "чий Крим", то я вам скажу так собі перевірка. Спитайте у людини, що для неї "травневі шашлички", й вона вам з тріпотінням душі розкаже, як їхали на травневі свята на природу, смажили шашлички, саджали картоплю, як уся родина за одним столом…

У жодної радянської людини травень не асоціювався з єднанням трудящих, трудом, працею, захистом прав трудящихся працівників, а тим більше з Днем пам’яті жертв Другої світової. У жодної! Це маркер!

Бо жодна радянська людина ніколи не сприймала 1 та 9 травня, ніяк інше ніж привід пожерти, побухати, відпочити, ну, й невеличких випадках – спокійно посадити город, бо радянська людина навіть відпочити мала працюючи.

23 лютого ніхто не згадував кількість людей, яких вбила радянська армія дідовщиною, як ніхто не згадував кількість радянських військових людей, яких вбила держава срср в Афгані, ніхто не згадував кількість злочинів, зроблених радянською людиною у формі чи – ось тут здивую – зроблених по відношенню радянської людині у формі (побиття, та ж сама дідовщина, згвалтування, знущання, приниження, вбивства). Бо на першому місці у радянській людині, що? Правильно – свято! А на свята навіщо погані думки: пити, ржати, битись, блювати, гвалтувати… це ж так весело!

В 2014-му році російська пропаганда збудилася "защитим наши советские праздники" от рук укро-фашистів. Ага, оце ви, канєшна придумали, у радянської людини забрати день, коли вона може бити на своїй голові пляшки, топитися у фонтані чи блювати у парку на пам’ятник дідам, що десь там воювали. Звісно ж, радянська людина збудилася до рівня "не забудем-не простим" й пішла у "народне попочленіє" захищати радянські свята від посягань "гей-европы" та "укро-хунты".

Панове, ви звірі! А як же ж "рюмка водки на столе", п’яні жінки у розірваних колготах зі зам’ятими тюльпанами? Це ж святе! Олів’є знову ж таки. Оселедець під шубою. Радянська людина так й не навчилася, що їсти можна будь яку страву, коли хочеш, а не чекати свята. Дефіцит харчив та мрія, що можна собі щось таке делікатесне дозволити, це в генах радянської людини. От, я вже 10 років у селі, й дуже довго мої сусіди дивувалися тому, що десерти, торт, пиріжки, якісь добреники в нас на столі постійно, а не на свято. Бо, це для радянської людини важко сприйняти, що можна, що є що їсти, що не треба відкладати, чекати, збирати ті продукти, щоб потім поїсти страву.

В нас стільки багато від срср, стільки того болю, чорноти, які ми сприймаємо за норми життя. Насправді, це страшно. Й ці наративи, які тримають людей у світі мрій за минулим. Й це відчуття табу, щось їсти, щось дозволити. Це ж насправді, не смішно, а боляче, бо це знищені страхом та голодом покоління, яке вважає святом день, коли весь світ здригається, рахуючи жертв.

Гендер… ох, ці мрії жінки про день, коли їй – увага – дозволено бути красивою, ніжною, слабкою. Я скільки разів питалася у захисниць 8 березня, що, от що саме не дає їм відчувати себе красивою, ніжною, рівноправною, слабкою кожен день, чому для цього треба особливе нагадування у календарі? Нуль розуміння. Бо кожного дня, вона принижена, виснажена, в режимі робота-дім, а це теж робота – діти, а це теж робота, город, а це теж робота, відпочинок на свята, а це теж робота, бо ж вона готує, прибирає, щоб родина насолодилася шашличками… а тут їй з календарика – та ти ж слабка, та ти ж маєш права, та ти ж красуня, та чоловіки ж тобі місце втуплять, квіти подарують й одеколон "Наташа".

Радянські свята, це про те, що ми не вміємо бути щасливі та вільні. Ото й усе. Це наш шрам, наш "дзвіночок", який включає у нас інстинкт "шашлички" – жерти, пити, серти – як у собаки Павлова.

Цим й користувалися пропагандисти, коли волали- "укропы заберут у нас наши советские праздники". Та їжте, аби не повилазило, от ваші радянські свята. Але, якось в ОРДЛО швидко наїлися.

23 лютого в ОРДЛО люди бояться виходити на вулицю. Кожна наливайка, кафе, ресторан, баня, сауна, під’їзд – це сморід, блювотиння та випорожнення. Міста ОРДЛО, які й так виглядають, як помийка, у свято перетворюються на помийку у квітах, яка трошки пахне одеколоном "Русский лес", бо навіть підробні "французькі парфуми" по-блату з "франції" все одно пахнуть як "русский лес".

Тепер до цих свят додалися асвабадітілі, та місцеві явоївальщики. Стрілянини, гранати, згвалтування, бійки, ДТП… це апогей апофеозу свята.

Здивуєтесь, але найвищий рівень згвалтувань та вбивств в ОРДЛО та на росії – це 8 березня, 23 лютого та 9 травня. Я писала про це.

Здивуєтесь, але 23 лютого в ОРДЛО тепер "это какой-то цирк". Вчорашні "герої" опочленія вже не "герої", бо хто не помер – той не герой, це закон для радянської людини. Від опочленців та асвабадітільов мешканці ОРДЛО чекають щось таке кіношне, щоб герой у краватці та костюмі, виносив з пожежі жінку на руках, а на вулицях ОРДЛО чомусь обісцяне, п’яне, знаркоманене, що погрожує кинути гранату, тому що "не уважают".

Ви думаєте вигляд сучасних "асвабадітільов" якось отвережує мешканців ОРДЛО, то, ні. Вони мріють про те, що колись у радянські часи, були "настоящие герои", а не те, що зараз.

А скоро ж 8 березня, на вулиці ОРДЛО та росії вийдуть "явоївальщиці" у гімнастьорках, погонах, "горці", бо ж гендер то святе, слабка стать буде пити, бити, блювати, як усі "герої".

Зате захистили радянські свята, а то б прийшла "гей-Европа" та зла "укро-хутна", й забрала б рюмку водки з рук п’яної жінки, що плаче в автоматі. Ледь таке життя не прос… – молиться на редактора й його терпіння!

Тим, кому не подобається п’яні "асвабадітілі" на вулицях ОРДЛО, пересічні тут же нагадують, що вони досі мріють про "назад в срср" й натякають на повернення сталіна та нквс.

"Сталина на вас нет" – все ще буяє в соцмережах окупованого Донбасу.

А на вас?- несподіванно відгукуються соцмережі окупованого Донбасу та питають – в який саме період срср, люди хотіли б повернутися: 1930, 1933, 1937, 1942, 1945 й чи є десь кнопка "зупинити життя в цьому році, я зійду". А ось це вже дає надію!