Підлягають стиранню з актуального буття: Андрій Окара про ворогів Путіна

16 січня 2019 13:41 466

Насправді, у Порошенка складна гра з Кремлем.

І сьогоднішнє судилище над українськими військовими моряками - це спектакль для телеглядачів.

Насправді, Путін робить ставку на Порошенко і таємно його підтримує. Ну а останкінські телеканали спеціально щодня паплюжать ім'я Порошенка - заради підвищення його рейтингу в Україні.

Насправді, Порошенко - таємний ставленик Москви і діє в кремлівських інтересах. А томос і автокефальна ПЦУ - це все про людське око.

І т.д. і т.п.

Потік емоцій на тему про Порошенка-ставленика-Кремля в українському інформаційному просторі не припиняється, а лише посилюється - тим сильніше, чим ближче до президентських виборів.

Втім, те ж саме говорять і про всіх інших рейтингових кандидатів в президенти України: Тимошенко, Зеленського, Гриценка. Всі-всі-всі вони - таємні і дуже добре законспіровані провідники інтересів Кремля. (Про політиків з "колоди Медведчука" кажуть також, але не з осудом, а з натхненням - оскільки їхня передвиборна стратегія побудована саме на "нормалізації" відносин з Кремлем і "припиненні русофобської пропаганди" в Україні).

Втім, і це все зрозуміло: в умовах війни найтяжче - це звинуватити конкурента по виборах в роботі на ворога.

Але треба знати логіку і психологію Путіна, щоб оцінити адекватність "ставок Кремля".

У свідомості російського президента є "союзники", тобто успішно і вчасно завербовані. Схоже, саме так він сприймає Трампа. Є "попутники", діалог з якими неприємний і важкий, але доводиться упокорити гординю і погоджуватися на нього. Ну а є смертельні і абсолютні вороги, діалог з якими неможливий і які підлягають повному стиранню з актуального буття - назвемо це такими словами.

Ось Лукашенко - він з "попутників" буде - "і не друг, і не ворог, а так". Не друг і не васал, оскільки ніяк не йде на "возз'єднання" з Росією. Але і не "ворог", не "зрадник", оскільки "не допустив білоруського Майдану". Між ними є здорова (або нездорова) конкуренція. Вони обидва - майже одного віку (1952 р.н. і 1954 р.н.), обидва альфа-самці (інакше кажучи, "видатні чоловіки" в "розквіті років"), обидва в різні роки намагалися створити собі імідж "об'єднувача слов'янських народів". Колись давно, за єльцинських часів, Лукашенко був таким "молодим і перспективним" - на тлі малоосудного і непопулярного Єльцина пізнього періоду. І, здавалося тоді, Союз Росії і Білорусі - структура, створена спеціально під білоруського президента. Але раптом, 1999 року, на горизонті замаячив Путін - і загальносоюзна перспектива Лукашенка була помножена на нуль цілих скількись десятих.

І таке ставлення - взаємне. Але воно не заважає їхньому спілкуванню і хитрій (як кожен з них думає) грі один проти одного.

Зовсім інша ситуація у Путіна з Саакашвілі і з Порошенком. У його свідомості вони обидва - вороги Кремля, вороги Російської Федерації, вороги і підривники російської імперської перспективи і, отже, вороги всього людства. Але головне - його власні особисті вороги.

А це не лікується і не коригується.

Путін відмовився від телефонної розмови з президентом України навіть в розпал Керченської кризи - мовляв, не хочу допомагати поганому Порошенку в його виборчій кампанії. Подібна "обітниця мовчання" в тій складній ситуації гіпотетично могла призвести до військової ескалації і навіть до повномасштабного військового конфлікту. Лише втручання західних країн, що пригрозили Кремлю новими санкціями і зупинкою проекту "Північний потік-2", дозволило знизити рівень конфліктогенності навколо Керченського конфлікту.

Мешканці Кремля вже неодноразово висловлювалися в тому сенсі, що треба дочекатися, поки "на Україні" в березні-квітні оберуть нового президента - і вже з ним домовлятися про "мир". Інакше кажучи, про прийняття Києвом кремлівських умов з Донбасу.

Але про нормалізацію особистих, а отже, і політичних відносин між Путіним і Порошенком в принципі не може йти мови: український президент разом з Константинопольським патріархом і групою товаришів зруйнували те, що було одним із стовпів "Русского міра" та російської імперської перспективи, а саме - частину імперської інфраструктури: вивели з розколу неканонічну частину православної пастви. Всі церковні перетворення останнього часу в Україні значно скорочують здатність і можливість Москви впливати за межами кордонів Російської Федерації. Такого не прощають навіть друзям, не те що ворогам.

Загалом, у Порошенка і Путіна дійсно складна гра. Але ставка в ній - якщо не життя, то, принаймні, політичне буття / небуття кожного з гравців.

Автор:
Читайте також
×