Хто страшніший - Зеленський чи Тимошенко? Андрій Окара про цікавий феномен України

13 грудня 2018 17:59 2.5т

Останнє соцопитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) показав цікаву ситуацію з підтримкою українцями потенційних кандидатів у президенти. Юлія Тимошенко очолила список з результатом 11,9%, на другому місці опинився шоумен Володимир Зеленський (8,2%). Третім став чинний президент Петро Порошенко (6,5%).

Політолог Андрій Окара прокоментував ці результати для UAportal. Зокрема, він поділився думкою щодо «феномена Зеленського» і відповів на запитання, хто - Тимошенко чи Зеленський - становить найбільшу загрозу для майбутнього України.

Андрій ОКАРА: Зеленський - людина, яка опинилася кандидатом поставлених очікувань і навіть поставлених мрій, посилених серіалом «Слуга народу». З тих, хто збирається йти в президенти, поки є три персони, які потрапляють в це амплуа. А саме: Зеленський, Вакарчук і Ольга Богомолець. Ці люди зробили кар'єру в неполітичних сферах, і багато хто вважає їх моральними авторитетами.

Феномен рейтингів Зеленського і Вакарчука пояснюється якраз тим, що політичний клас себе багато разів дискредитував - надій на нього не залишилося взагалі жодних, поступово утверджується переконання, що всі політики - покидьки, обманщики, корупціонери, злодії, популісти і модернізаційні імпотенти, вибір між ними - це вибір з кількох сортів лайна. І в такій ситуації створюються нові кумири - моральні авторитети, які спочатку далекі від політики і натхненно говорять правильні і переконливі слова. А раптом у них щось вийде? Адже спроба - не катування, чи не так? - як казав товариш Сталін. (Хоча той же Святослав Вакарчук натхненно говорить щодо актуальних проблем фізики - про квазари, чорні діри і Стівена Хокінга. А ось щодо модернізаційних змін в Україні йому говорити нецікаво - принаймні, особисто у мене склалося таке враження).

У наявності криза довіри до української політичної еліти загалом, і це один з показників того, що сама по собі еліта вже перетворилася на антиеліту, що її якість вкрай низька і незрівнянна з рівнем викликів і загроз, що стоять перед Україною. І в такій ситуації надія на моральних авторитетів цілком логічна і очікувана - ну, повинна ж бути якась надія?

У пострадянській Росії було кілька таких випадків, коли моральні авторитети розглядалися як кандидати в президенти і «рятівники нації». У 1991 році в еліті були впливові люди, які вважали, що Росію від суперпопулярного тоді Єльцина може врятувати один тільки Олександр Солженіцин, але той відмовився балотуватися в президенти - мовляв, колись, книги треба писати, білогвардійські архіви вивчати. В кінці 1990-х існували аналогічні проекти, в яких було зроблено ставку на Микиту Михалкова - він якраз тоді зіграв Олександра III у власному фільмі «Сибірський цирульник».

В Україні на парламентських виборах 2007 року існувала спроба провести у владу Блок Вєрки Сердючки. Головна ідея полягала в тому, що, якщо Верховна Рада - це цирк, значить, в ній повинні бути професіонали. Але в останній момент Андрій Данилко відмовився нести документи в ЦВК. Ще на президентських виборах 2010 року в кандидати намагалися розкручувати Богдана Ступку - це маловідома історія. Він спочатку погодився - мовляв, батьківщину треба рятувати, але потім, все обміркувавши і зваживши, відмовився.

І ось зараз в такий фокус очікувань потрапили Вакарчук, Зеленський і, судячи з усього, буде ще кілька людей подібного типу. Але в ситуаціях, коли балотуються неполітики, в останній момент часто спрацьовує запобіжник - і люди, які на соцопитуваннях говорили, що проголосують за «морального авторитета», на виборчій дільниці дуже часто від цього вибору відмовляються і голосують за політика. Це по-перше. А, по-друге, і Зеленського, і Вакарчука в значній мірі підтримують молоді люди до 30 років - таких до 40% в їхньому електораті, а молодий електорат не ходить на вибори - у них є заняття цікавіші. Тому, якщо оцінювати результат Зеленського з точки зору тих, хто готовий прийти на вибори, то його друге місце перетворюється на третє. Хоча, звичайно, роль «українського Макрона» йому зіграти цілком під силу.

Україні, звісно, необхідний якісний ривок в процесі елітної ротації - необхідна контреліта, контрелітні суб'єкти, спільноти і ліфти можливостей. Яке середовище стане таким суб'єктом - велике питання. Ветерани АТО? Молоді менеджери-яппі? Вихідці з НГО, виховані американськими і європейськими грантодавальними фондами? Представники середнього бізнесу, які зробили свій успіх самі, а не за рахунок патрання держави? Поки що це - головна проблема України. На жаль, Майдан, а потім і АТО не привели до масового приходу у владу якісної еліти - за винятком поодиноких випадків. Україні необхідний розвиток і завершення революції, яка призвела б до незворотності модернізаційних змін. Зараз же багато проблемних процесів - корупцію, демодернізацію, деіндустріалізацію, депопуляцію, деградацію освіти - можна описати саме як торжество контрреволюції.

А модернізація України безпосередньо залежить від рівня елітної динаміки, від того, чи з'явиться контреліта чи не з'явиться. Поки що особисто я бачу кілька суб'єктів і соціальних середовищ, які можуть кристалізуватися як нова контреліта.

Що стосується того, хто небезпечніший на посаді президента для України - Зеленський чи Тимошенко, - то тут все залежить від того, яка це Тимошенко і який Зеленський. Юлія Тимошенко останнім часом заявила багато інноваційних і важливих для модернізації України речей. Але, прийшовши до влади, чи залишиться вона такою ж полум'яною прихильницею цих перетворень? Є у неї для цього необхідна команда? Чи є внутрішня енергетика? Я не знаю. Не хотілося б приєднуватися ані до її хулителів, ані до її інформаційних агентів, тому я спробував лише сформулювати ці питання, а не відповідати на них.

А у Володимира Зеленського, наскільки відомо, немає ані ефективної партійної структури, ані якихось виразних ідей щодо модернізації України. Але у нього є абсолютна (серед міського населення) впізнаваність, привабливий образ і колектив талановитих сценаристів, які пишуть репризи для шоу «95 Квартал». Це унікальний випадок в історії всіх виборів, про які ми знаємо, коли на зустрічі кандидата з виборцями квитки можна продавати і за чималу ціну. Звичайно ж, і Зеленський, і Вакарчук можуть зіграти на президентських виборах не тільки як кандидати, але Україні потрібен саме суб'єкт розвитку і модернізації. Поки що час і можливість його створити, як мені видається, є.

Безсумнівно, і президентські, і парламентські вибори в Україні будуть неймовірним бенефісом популістів найрізноманітніших типів і мастей. І, я думаю, вони будуть гігантським кроком вперед для політичної науки і прикладної політології, що вивчає феномен популізму як політичної стратегії і як особливого роду ідеології. Це буде небачений у світовій історії парад популістів.

Автор:
Читайте також
×