Міста майбутнього: архітектор Паоло Тестоліні про необхідність гнучкого дизайну та гармонії з природою.

28 февраля 2020 17:48 11

У рамках міжнародної архітектурної конференції "Architecture of the future" у Києві відбулася лекція Паоло Тестоліні. "Хмарочос" поспілкувався з ним про те, яке майбутнє може чекати міста та який вплив мають на ці зміни архітектори.

Паоло Тестоліні (Paolo Testolini) – архітектор, представник офісу архітектурної компанії Woods Bagot у Дубаї. Він очолює відділ дизайну і містопланування та спеціалізується на сталих і холістичних (цілісних) рішеннях для міського середовища. Сьогодні Паоло працює над масштабними проєктами на Близькому Сході, серед яких генеральний план штучного острова Пальма Джумейра та виставки Expo 2020, що пройде у Дубаї.

Планування, що змінює поведінку людей

Є дуже хороше питання: місто формує поведінку людей чи поведінка людей змінює місто? Щоб пояснити свою позицію, я наведу приклад із життя. Я 15 років прожив у Лондоні і весь цей час не мав автомобіля. Я хотів сідати у власне авто, вмикати улюблену музику, кататися передмістям. Але місто спроєктовано таким чином, що автомобіль не був мені потрібен. Навіть навпаки, утримувати його було дорого та проблемно, пише Хмарочос.

Під час одного з досліджень ми виявили, що у великих містах рівень щастя корелюється з commute (щоденні пересування містом, як правило з дому на роботу та назад): чим краще організовані такі пересування, тим щасливіші та менш знервовані жителі.

З’ясувалося також, що саме користування громадським транспортом робить людей більш щасливими, адже дає їм відчуття приналежності до міста та спільноти. У величезному місті знаходиться хвиля жителів, з якою ви рухаєтеся разом у цій місії дістатися на роботу або назад. З часом ви починаєте впізнавати людей, яких бачите щодня, людей, які мають звички, подібні до ваших. Це дуже природній, ненав’язливий спосіб відчути власну приналежність. І саме це робить людей у місті більш щасливими.

Натомість пересуваючись в автомобілі, стоячи в заторах, ви залишаєтесь ізольованим від решти. Я зараз живу так у Дубаї: маю велике авто і катаюся своїм передмістям. Мені не подобається, але міський дизайн підштовхує мене саме до цього. Тут немає можливості ходити пішки, тому що місто спроєктовано інакше.

Дубаї. Фото: Darcey Beau / Unsplash

Тому відповідаючи на питання – архітектори не можуть впливати на все. Але в нашій відповідальності проєктувати таким чином, щоб змінювати поведінку людей заради загального блага.

Дизайн, що не втрачає актуальності з часом

Хоча сучасні мегаполіси виглядають досить подібно, у процесі їхнього розвитку все ж є відмінності. В Європі збереглася чудова можливість розвивати міста, зручні для пішоходів, тому, що у їх основі лежать античні та середньовічні системи піших вулиць. Це те, що сформувало ці міста такими красивими і сьогодні приваблює відвідувачів з усього світу.

Але сьогодні ми також бачимо міста, що постали з нуля, особливо на Близькому Сході та у арабських країнах. Вони не наслідують характерну для Середньовічних міст систему вулиць, зручних для пішого пересування. Натомість у їх основі лежить утопічна мрія американського передмістя, популярна у 1950-1960 роки. Широкі шосе та великі будинки з кількома гаражами, що сприймалися як елемент успіху типової сім’ї. Слідуючи цьому уявленню ми нехтуємо можливістю створити поліцентричні, компактні, сталі міста майбутнього.

Я вважаю, що гнучкість та дизайн, непідвладний часу, – це ключ до світлого майбутнього.

Але повинен бути баланс: як проєктувати для наявних сьогодні потреб, не нехтуючи гнучкістю у майбутньому? Ми повинні навчитися бачити каталізатори змін: безпілотні автомобілі, дрони, доповнена реальність, можливо навіть гіперлуп. Потрібно зупинитися і подумати, як ці технології можуть вплинути на структуру та дизайн наших міст у майбутньому? Як ми можемо пом’якшити вплив цих нових чинників? Так само варто було зробити, коли з’явилися автомобілі.

Зараз нам варто зосереджуватися на нових типологіях та думати про переоснащення архітектури та інфраструктури, яку ми вже маємо. Саме гнучкість та дизайн, що не втрачає актуальності з часом, дозволять пом’якшити ризики майбутнього. Якщо ми припускаємо, що використання автомобілів буде зменшуватися, інфраструктуру, призначену для них, можна буде використати в інший спосіб. У світі є багато фантастичних прикладів цьому.

Ми провели дослідження, у якому вивчили паркувальні площі у Лос-Анджелесі та способи, якими люди дістаються до міста і їдуть з нього. 80% використовують саме автомобіль. Потім ми перенеслися у майбутнє – і поглянули, як ці підземні та наземні паркування можна було б переобладнати. Наявна інфраструктура та невеликі інвестиції на переоснащення можуть дозволити розмістити на людей, збільшивши наявне у Лос-Анджелесі зараз населення втричі.

Забезпечити містам майбутнє

Зараз ми знаходимося на перетині двох шляхів, і важко сказати, якими будуть міста у 2050 році. З одного боку, вони можуть стати більш збалансованим середовищем, якщо ми навчимося ставитися до міста, як до екосистеми. Ми повинні враховувати особливості природного середовища у конкретному місці та побутися концепції відходів: у природі всі речі є частиною колообігу.

Ми можемо повернутися назад та поглянути на вернакулярну (народну, місцеву) архітектуру, на її формування сильно впливав рельєф та клімат конкретної місцевості. Ці будинки використовували пасивні технології, щоб забезпечити комфорт. Але потім з’явилися новітні технології, і ми почали нехтувати цими знаннями. Ми можемо проєктувати все, що заманеться, адже потім прийде інженер і встановить систему кондиціонування чи обігріву. В цьому криється небезпека технологій.

Зв’язок урбаністичного середовища та природи, не важливо пустелі, джунглів чи степів, – це ключ до виживання.

Тому міста повинні розуміти властиве їм природне оточення та інтегруватися в нього. Ми можемо подивитися на Джакарту (Індонезія). Нещодавно урядовці оголосили, що планують перенести столицю, тому що зараз місто тоне.

Колись Джакарту побудували, повністю знехтувавши болотистою місцевістю. Натомість, варто було запитати: що нам дала природа тут? І відштовхуючись від цього створити нову типологію будинків, зосередити населення в одних місцях, а решту залишити у зв’язку з навколишнім середовищем. Можливо, навіть дати їй затонути і використати воду для зв’язку між частинами міста.

Джакарта. Фото: randhi mahardhika / Unsplash

Але сьогодні замість того, щоб вирішувати проблеми міста, всі почали "вистрибувати з корабля, що тоне". Ця ідея вже була описана Італо Кальвіно у книзі 1972 року "Невидимі міста": коли ресурс одного міста вичерпується, ми перебираємося на інше, знову і знову.

Сьогодні багато говорять про космічну архітектуру, споруди на Марсі. Це, звісно, важливо: за кілька десятків років умови на землі можуть стати дуже поганими. І тоді ми матимемо варіант "Б", людство буде збережено. Але це означатиме також, що ми не впоралися зі збереженням цієї планети і змушені були рухатися далі. Тому на моє переконання ці варіанти варто розглядати, але також шукати інші рішення. Треба діяти тут і зараз, щоб забезпечити те майбутнє, на яке ми сподіваємося.

Автор:
Читайте также
×