Чому не всі противники Путіна засуджують російську агресію проти України?

Ще роки моєї активної журналістської роботи у Росії переконався у тому, що цинізм і підміна понять є невід'ємними ознаками російської політичної культури.

Тому я звично "перекладаю" те, що сказано публічно чи навіть у приватній бесіді, щоб зрозуміти, що насправді хоче сказати чи зробити той чи інший суб'єкт у політиці – незалежно від його переконань, що він декларує.

Я не маю жодних сумнівів, що небажання частини російських противників режиму Путіна підписувати Берлінську декларацію пов'язане зовсім не з тим, що ця декларація складена Ходорковським чи ще кимось. А з тим, що Володимир Кара-Мурза, Ілля Яшин чи умовна Юлія Навальна не хочуть на інституційному рівні засудити агресію своєї країни проти України та зайнятися реальною – а не імітаційною – суспільною активністю.

Тому що ці люди вигадали собі реальність, в якій вони претендуватимуть на владу в Росії електоральним шляхом і не повинні сердити свій потенційний електорат. Це світ, де вони живуть. Але це не той реальний світ, у якому українці гинуть від ракет та куль.

І я добре розумію, чому розлютився Гаррі Каспаров. У нормальної людини цинізм і брехня завжди можуть викликати лише сказ. Гаррі завжди так реагував. Можливо, хтось скаже, що тому він поганий політик.

Але якщо ти претендуєш представляти країну, в якій взагалі немає жодної політики, тобі не треба бути добрим політиком. Тобі треба бути порядною людиною, думати хоча б про свою честь – тому що це, зрештою, і є прикладом для тих, хто від честі та гідності відмовився.

Потрібно навчитися хоча б не брехати.