Як кадрового офіцера ФСБ вважали в Україні "своїм"
На тлі, ймовірно, найгучнішого корупційного скандалу у новітній історії України у інформаційному просторі знову зʼявилося прізвище російського "сенатора" й недавнього депутата української Верховної Ради Андрія Деркача. Для мене особисто це було найбільшим одкровенням. Гучний корупційний скандал, як на мене, був невідворотнім вже з часу президентських і парламентських виборів 2019 року. Адже там, де монополізація влади сусідить з недосвідченістю й тотальною недовірою до незрозумілих "чужих" у звʼязці зі ставкою на цілком зрозумілих "своїх" – корупція може бути тільки тотальною, пише Віталій Портников для видання "Збруч".
Але те, що Деркачу навіть після втечі до Росії вдається бути впливовою людиною у країні, яку Росія намагається знищити, перетворює його на розвідника екстра-класу, якогось Джеймса Бонда. Ми ж розуміємо, що Деркач – ніякий не зрадник, а високопоставлений російський розвідник, який роками виконував завдання Центру? Зрадники – такі як Янукович чи Азаров – іноді використовуються російською пропагандою для трансляції чергових путінських наративів. А Деркача просто "перевели" з українського парламенту до російського. Ну і, як бачимо, із фінансовими потоками у нього також все гаразд.
Однак, насправді Андрій Деркач все ж таки – не Джеймс Бонд. Він швидше нагадує Штірліца з бородатого анекдоту про радянського розвідника, який прогулювався по рейхсканцелярії у "будьонівці" і ніяк не міг зрозуміти, чого це його сприймають як чужого агента.
У Деркача таких "будьоновок" була ціла шафа – і Академія ФСБ, і обʼєднання "За Україну, Білорусь, Росію", і лобіювання інтересів Російської церкви, і робота на Януковича… Але більшість українських політиків навіть з націонал-демократичного табору вперто продовжувала вважати Деркача адекватним і майже своїм, пригадуючи роль телеканалу і радіо "Ера" у першому Майдані. Але помаранчевий шалик Деркач одягнув, бо отримав завдання й ще тому, що вже був членом фракції партії соціалістів – тієї самої фракції, яка згодом зрадить інші партії Майдану на користь хиткої коаліції із Януковичем. До речі, в такому ж помаранчевому шарфі тоді розгулював по Майдану російський "сенатор" від окупованої Запорізької області Діма Рогозін, якому "контора" теж наказала розігрувати роль опозиціонера, тільки не українського, як у випадку із Деркачем, а російського.
І ще одним вагомим аргументом, щоб підсвідомо вважати Деркача "своїм", був його батько, колишній голова СБУ. Ця спорідненість робила молодшого Деркача якимсь "аристократом", кровно зацікавленим у збереженні України – а навчання у Москві просто продовженням сімейної традиції. Те, що СБУ в часи його батька, та й набагато пізніше, залишалася службою, у якій велика частина вищого керівництва продовжувала сприймати російських чекістів як рідних, чомусь ні до кого не доходило. Ми продовжували жити у якомусь зачарованому світі, в якому нам практично відкритим текстом говорили, що нас скоро знищать – а ми вважали, що це такий веселий жарт і що росіяни та їхні численні агенти в українській еліті просто намагаються заробити капітал, до того ж і не політичний. Навіть діючій українській владі, що демонстративно відмовлялася від будь-якого співробітництва із "старими" політиками, якось не спало на думку, що дискредитаційну кампанію проти Петра Порошенка і Джо Байдена неформальний "господар Сумщини" міг організувати не на замовлення ФБР, а за сприяння ФСБ.
Для того, щоб всім все стало остаточно зрозуміло – тобто коли вже просто не можна було робити вигляд, що нічого не сталося – Деркач мав опинитися в Росії і стати членом Ради Федерації. І відбулося це зовсім не тому, що українські спецслужби усвідомили, з ким вони мають справу. А тому, що після скандалу із "плівками Деркача" українським депутатом серйозно зацікавилися у американських спецслужбах – і швидко все встановили, бо і встановлювати не було чого, все і так було очевидно.
А якщо б не ці плівки, Деркач продовжував би бути не російським, а українським депутатом, сумлінно виконувати завдання Центру, курувати Сумщину і здійснювати неформальне керівництво "Енергоатомом", який він вперше очолив ще у далекому 2006 році. І я зовсім не виключаю, що у новому корупційному скандалі він би не зʼявився – на відміну від його фігурантів Деркач є справжнім професіоналом і навряд чи потрапив би до картотеки записів НАБУ. І ми продовжували б сприймати кадрового офіцера ФСБ, можливо вже навіть генерала (принаймні посада у Раді Федерації цьому званню відповідає) як українського політика із суперечливою біографію і ностальгійно пригадувати помаранчевий шалик нашої молодості у нього на шиї.