Європейці давно зрозуміли головне бажання Трампа
Якщо кількома словами визначити головний сенс візиту нового федерального канцлера Німеччини до Вашингтона і його зустрічі з Дональдом Трампом, то суть інтересу Фрідріха Мерца не сильно відрізнятиметься від тієї тактики, яку в спілкуванні з Трампом обрали такі, на перший погляд, не схожі люди, як Володимир Путін і Володимир Зеленський. Спілкуючись із Трампом, вони тягнуть час. І тим самим займається Мерц, пише Віталій Портников для Vot-tak.tv.
Інша річ, що у керівників різних країн – абсолютно різні інтереси в цій тактиці відтягування часу й очікування моменту, коли вони зможуть уже не настільки серйозно рахуватися з навіженим американським президентом.
Путін тягне час, тому що розраховує за допомогою Трампа заблокувати будь-які нові санкції проти Росії, окупувати ще якусь частину українських територій, домогтися успіхів у війні на виснаження і капітуляції сусідньої країни.
Він розуміє, що має розмовляти з Трампом хоча б для того, щоб дати самому американському президенту можливість говорити про "діалог із Москвою" – і блокувати будь-які спільні рішення з європейцями.
Зеленський зайнятий практично тим самим. Йому необхідно підтримувати діалог із Трампом, щоб не дати можливості американському президенту, очевидно антиукраїнськи налаштованому, проявити свій характер – відмовитися від надання Україні військової допомоги і припинити обмін розвідувальними даними, що дасть змогу росіянам розстрілювати українців як у тирі.
Тому Зеленський відгукується на будь-які ініціативи Трампа: скеровує делегацію на безглузді й приречені на провал переговори з Москвою, терпить знущання з боку російських представників і постійно пропонує провести спільну зустріч із Путіним.
Хоча очевидно, що Путін не збирається зустрічатися не тільки із Зеленським, а й навіть із самим Трампом, якому російський президент намагається дати зрозуміти: зустріч із російським лідером – це "приз" за зразкову поведінку, а зовсім не рішення, яке може бути ухвалене в Білому домі в будь-який момент.
Тим самим зайняті і європейські лідери – кожен, зрозуміло, по-своєму, залежно від рівня залежності від відносин зі Сполученими Штатами. Саме тому, наприклад, Кіру Стармеру набагато важче лавірувати, ніж Фрідріху Мерцу або Еммануелю Макрону.
Перекладання відповідальності
Європейці давно вже зрозуміли: головне бажання Трампа – відмовитися від підтримки України, перестати відповідати за Європу і спробувати налагодити економічну співпрацю з Росією, для чого необхідно відмовитися від спільних санкцій проти Москви.
І навіть якщо вперте й очевидне небажання Путіна припинити вогонь на російсько-українському фронті не дає Трампу можливості реалізувати це бажання, це не означає, що президент США не хоче покласти відповідальність за продовження українського опору на європейців.
Власне, про участь Трампа в переговорному процесі вже зараз говорити не доводиться. Усі його спроби кавалерійським наскоком домогтися від Путіна припинення вогню завершилися – як і всі інші починання Трампа – очевидним і передбачуваним фіаско.
Під час останньої телефонної розмови з російським президентом американський лідер уже практично не цікавився припиненням вогню. Натомість хотів домогтися від російського колеги посередництва в угоді з Іраном – ще однієї зовнішньополітичної амбіції Трампа, яка загрожує йому черговою поразкою.
Тож сумнівів у тому, що співпраця з Трампом і з тими Сполученими Штатами, які він нині очолює, рано чи пізно, якщо не припиниться, то принаймні серйозно зменшиться, – ні в кого з європейських лідерів уже немає і бути не може.
Ілюзії може плекати хіба що італійська прем'єрка Джорджа Мелоні, пов'язана з Трампом спільною ідеологією. Але для неї визнати факт американської байдужості та відсутності інтересу до Європи – означає створити проблеми для власних політичних амбіцій. А цього честолюбна італійка, звичайно ж, не хоче – ось і продовжує видавати бажане за дійсне.
Стримати Трампа
Мерц, на відміну від Мелоні, може дозволити собі реалізм. Він чудово розуміє, чим має займатися на зустрічі в Білому домі: намагатися продовжити співпрацю зі Сполученими Штатами рівно настільки, наскільки це взагалі можливо.
Тож у спілкуванні з американським президентом німецький федеральний канцлер був стриманий і коректний – хоча зрозуміло, наскільки тяжко було очільнику німецького уряду чути у відповідь на свої слова подяки за участь США у Другій світовій війні саркастичне зауваження далекого від будь-яких цінностей американського колеги.
Однак тональність поведінки Мерца – відмінна від тієї імітації "сердечності", яку намагалися продемонструвати Стармер або Макрон, свідчить щонайменше про одне: жодних реальних надій на те, що Трампа вдасться переконати, у європейських лідерів більше немає.