Донбас – суцільна руїна: до деяких росіян починає доходити, що їхня армія не звільняє, а знищує

Доходит потихеньку?

Пише москвич Roman Zhigun: "Вважаю, ми сильно недооцінюємо значення катастрофи на Донбасі.

До 2022 року це був абсолютно неповторний регіон і справжній культурний феномен. Такі міста, як Бахмут, Соледар, Авдіївка, Мар’їнка, Вугледар, Красногорівка, Торецьк, Часів Яр, Попасна, Покровськ та інші – були перетином трьох культур: радянської, російської, української. Там жили цілі династії робітників і технічної інтелігенції. У регіону був свій шарм, аромат, ритм, менталітет.

Навіть власні політичні партії на кшталт "Порядок" і "Наш край", які були настільки самовпевненими, що й столиці доводилося з ними рахуватися. У колишній Попасній на початок 2022 року міг би бути музей із георгіївськими стрічками (немислимо для решти країни), у колишньому 60-тисячному Покровську головою міста працював видатний антимайданець Требушкін, який майже не знав української мови. Унікальний регіон зі своїми порядками. Був.

Зараз кожне друге донбаське місто виглядає як Хіросіма у сорок п’ятому. Ну або гірше за Хіросіму – там-то після атомного бомбардування якісь місця все ж уціліли. У колишніх донбаських містах і селищах – ні будівель, ні людей, нічого – все зметено й спорожніло. Донбасу, по суті, більше немає. Є мільярди тонн поламаного бетону, розбитої цегли та щебеню. І все заміновано на десятиліття вперед. Подекуди, згідно з даними офіційних російських ЗМІ, залишилося 0,5–1 % мешканців. Подекуди їх рівно нуль.

Знаю людей, які стежать за картою, перебувають у стані ажіотажу, пристрасно чекають, коли ж, ну коли ж нарешті долю Бахмута й Мар’їнки розділять ненависні їм Дружківка, Слов’янськ, Краматорськ. Але не розумію, за що ж ці мої знайомі так ненавидять Донбас. Що ж такого страшного напередодні 2022 року зробили росіянам донбасці. Робітники, шахтарі, інженери – такі самі, як і ми, російськомовні люди, хіба що зі своїм говором. Вони нібито ніколи нас не чіпали, а просто жили за своїми правилами…"