Дипломатичного виходу насправді немає. Леву доведеться служити
Коли я дізнався, що операція Ізраїлю проти Ірану отримала романтично-біблійну назву "Висхідний Лев", то чомусь згадав не Біблію, а зовсім іншого Лева – сина і літературного героя відомого ізраїльського письменника Етґара Керета.
Коли Лев був ще немовлям, батько, вигулюючи його в одному з парків Тель-Авіва, був вражений словами матері іншого немовляти. Вона запитала, чи буде Лев служити в армії, коли виросте, і категорично заявила, що її син служити не буде. Здивований письменник розповів про це дружині, і вона не менш спокійно підтвердила: так, це звичайна розмова серед молодих мам у цьому парку, і вона також не хоче, щоб їхній син проходив військову службу. Хоча сама дружина письменника Шіра Ґефен, відома ізраїльська акторка й режисерка, проходила строкову службу, як і більшість ізраїльських жінок.
Керет – не консерватор. Він ліберал, якого можна побачити на кожній антивоєнній демонстрації. Але й він був вражений реакцією дружини й нагадав, у якій країні вони живуть. Мати Лева відповіла, що це політики дипломатичним шляхом мають вирішити питання війни й миру – бажано до того часу, як їхній син подорослішає.
Ця реакція мені дуже нагадує реакцію частини українського суспільства, що вже багато років поспіль не може зрозуміти: чому влада не здатна дипломатично вирішити конфлікт із Росією? Переконати Путіна, що Україна не становить загрози, що ми просто хочемо, щоб Росія від нас "відчепилася", може й територіями пожертвувати. Але ж Путін і не вважає нас загрозою – він вважає нас втраченим фрагментом імперії, який треба повернути.
Здавалося б, в Ізраїлі люди мали би бути реалістичнішими, ніж тут. Вороги Ізраїлю ніколи не приховував своїх намірів – не співіснування, а знищення. Ізраїль не має справу з державами, які хочуть дипломатії. Він має справу з режимами, які не визнають за ним елементарного права на існування, які воюють навіть не з ворожою державою, а з "окупантами" й "поселенцями", які саме слово "Ізраїль" не вживають або беруть в лапки. Ну й чому не можна по "окупантах" вдарити навіть ядерною зброєю?
Який політик може домовитися з тими, чия мета – знищення самого існування єврейського народу на цій землі? Хіба що – на деякий час відкласти війну. Це ж логіка Голокосту: якщо ворог говорить, що хоче тебе вбити, – він не жартує.
Українцям теж важко це прийняти, усвідомити, що Росія не визнає саме право українців на державність. Путін може говорити про нашу "незалежність" – але в наступному ж реченні нагадає: "Україна – наша". Який сенс і про що тоді можна домовлятися з тими, хто відмовляє тобі в праві на існування?
Українці вірять у можливість домовленостей навіть більше, ніж ізраїльтяни. Можливо, тому, що жили в одній державі з росіянами – і ніяких трагедій на їхній памʼяті не відбувалося, навіть про Голодомор як про цілеспрямоване етнічне винищення стали говорити на державному рівні тільки у останні десятиріччя. Що може із звичайною людиною статися навіть в разі російської окупації? Зміна прапору? Мови? І це при тому, що величезна кількість людей продовжує спілкуватися російською навіть тепер… А трагедії на кшталт Бучі намагаються витіснити зі свідомості, щоб не усвідомити невблаганної реальності.
Мої прадідусь і прабабуся разом із молодшою сестрою бабусі загинули під час Голокосту в Кам’янці на Черкащині, як і мільйони євреїв по всій Європі. Але вони мали шанс евакуюватися – шанс, якого багато хто не отримав. Прадід не скористався ним: він не вірив, що німці змінилися. Під час Першої світової вони не чинили звірств. До радянської пропаганди він ставився з підозрою, газетам не вірив – а хто б повірив зі свідків Голодомору, який чорною бурею прокотився і через їхнє містечко? Благав бабусю залишитися хоча б до народження дитини. Але вона – менш довірлива або просто більш радянська – поїхала. І саме тому моя матір народилася в евакуаційному потягу, який ішов в Казахстан. І саме тому я можу сьогодні це написати.
Цей досвід дозволяє мені нагадати: росіяни теж змінилися. І зробили свої висновки, цілком логічні. Якщо дати українцям шанс вижити – вони відокремляться. Єдиний спосіб цьому завадити – знищити не лише державу, а й народ. Активних – убити або вигнати. Решту – русифікувати, розселити по Росії, змусити забути, ким вони були. Це не так уже й відрізняється від логіки ворогів Ізраїлю.
Тож дипломатичного виходу насправді немає. Леву доведеться служити. І Левкові теж. І їхнім дітям, і онукам. Тому що єдиний спосіб вижити – позбавити ворога міці. Можливо, ти не зможеш його перемогти остаточно. Але маєш зробити так, щоб він не міг перестрибнути через твій паркан.
Бо якщо ти живеш поруч із гадюкою – то маєш бути Левом. Не тим, що "не служить", а тим, що "висхідний".