Атака безкарності: чи здатен Захід повернути Трампа до здорового глузду

Сотні дронів, десятки ракет, "Калібри", "Кинджали", зруйновані житлові будинки, загиблі й поранені — портрет чергової російської атаки на мирні міста України. Якщо процитувати самих російських дипломатів — щоправда, у зовсім іншому контексті — йдеться про "сплячі мирні міста".

Українські політики, безумовно, пов’язуватимуть цю атаку з самітом G7 у Канаді — це вже зробив міністр закордонних справ Андрій Сибіга, і можна очікувати подібних коментарів і від Володимира Зеленського, який запрошений на зустріч лідерів. Проте така інтерпретація радше свідчить про небажання чи неготовність поглянути на ситуацію очима Путіна. Кому і про що йому треба щось сигналізувати на цьому саміті? Адже сама зустріч більше засвідчує безпорадність і відсутність справжньої солідарності Заходу. Єдине спільне рішення, до якого вдалося дійти — щодо Близького Сходу, — і те Дональд Трамп погодився підписати лише після значних змін у тексті. Про узгоджену позицію щодо України й мови не було.

Звичайно, можна сказати, що Путін "сигналізує" європейцям. Але ми чудово розуміємо, що найбільше його цікавлять Сполучені Штати. І Дональд Трамп — хоч іноді й демонструє обурення діями Москви — в реальності не вдається до жодних конкретних кроків. Він виступає проти посилення санкцій, блокує антиросійські ініціативи союзників, критикує навіть оборонні дії українських сил. Тобто поводиться як людина, яка або не хоче бачити реальність, або навмисно трактує її на користь Путіна.

Тому мене не дивує, що поспішний від’їзд Трампа з саміту в Канаді — попри відсутність хоч якихось рішень щодо Ірану — багато хто пов’язав із його бажанням уникнути зустрічі з українським президентом. І я не здивуюся, якщо це справді так. Від настільки дріб’язкової й образливої персони можна очікувати чого завгодно.

Путіну ж уже нічого не потрібно пояснювати чи доводити. Він — у своїй зоні комфорту. Він насолоджується атмосферою безкарності, яку для нього ретельно створив американський колега. І продовжує свою війну на виснаження, систематичний терор проти цивільного населення — у надії, що втомлене суспільство України зрештою визнає капітуляцію як неминучість.

Отже, справа не в самітах. Справа — у здатності колективного Заходу зруйнувати цю атмосферу безкарності. У здатності повернути американського президента — якщо не до здорового глузду, то принаймні до усвідомлення масштабів протистояння між диктатурами та цивілізованим світом. До усвідомлення взаємозв’язку між російською війною в Україні й повзучою дестабілізацією на Близькому Сході, в Африці, на Балканах.

Але великих надій на це в мене немає.