Петля времени в дипотношениях. Россия и США в который раз играют в ту же игру

Сегодня искусство переговоров рассматривается как антипод милитарному столкновению, а дипломатические усилия традиционно направляются на мирное урегулирование ненасильственными методами для достижения геополитических целей. Дипломатия выступает цивилизационной альтернативой военным действиям, превращая "игру с нулевой суммой" – войну, в процесс поиска стратегического компромисса в рамках международного права.

Далее текст на языке оригинала

Проте в арсеналі Кремля "дипломатія" перетворилася на пряме продовження війни – специфічний інструмент гібридної агресії, де переговори слугують не для досягнення миру, а для легітимізації загарбань територій України, дезорієнтації противника та підготовки до нових ударів. Аналіз розгортання подій кінця 2025 – початку 2026 року свідчить: "миролюбна" риторика Москви є невід’ємною частиною стратегії ескалації.

Все це стало можливо завдяки позиції президента Сполучених Штатів Дональда Трампа, який вже більше року продовжує стверджувати, що з Путіним можливо "домовитися", бо, мовляв, той хоче "миру". Це закономірно призвело до ситуації "домовляння про домовляння", і виглядає, що вічні переговори потрібні російському диктатору, як димова завіса для перегрупування своїх сил.

Росія й далі продовжує демонструвати небажання вести добросовісні переговори, натомість використовуючи дипломатичні майданчики для затягування часу. А діюча американська адміністрація Москві в цьому підіграє.

Кремлівська "дипломатія" замінила компроміс мовою ультиматумів. Будь-яка ініціатива, що не передбачає повної капітуляції України, автоматично оголошується Москвою "неприйнятною". Потім вкотре запускається "дипломатія на повторі", головною метою якої є легітимізація окупації загарбаних українських земель.

А далі знову настає "день бабака" переговорів між Росією і Сполученими Штатами. Де ключовою вимогою Російської Федерації залишається повна передача під її контроль Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей у їхніх адміністративних кордонах, включно з територіями, які вона ніколи не контролювала.

При цьому, використовуючи неоднозначність попередніх самітів (як на Алясці влітку 2025 року), Росія намагається виставити Україну як "перешкоду для миру", водночас готуючи підґрунтя для наступу на нові мирні міста.

Москва звинувачує Україну, як сторону, що "прагне продовження війни", оскільки та наполягає на міжнародному праві та відновленні кордонів. Це розраховано на західний електорат та політиків "realpolitik", які втомилися від тривалого конфлікту, з метою послаблення військової та політичної підтримки Києва.

Росія, яка є визнаним чемпіоном світу з підлості та ницості, намагається створити міжнародне виправдання для майбутніх руйнувань: мовляв, "ми пропонували мир на Алясці, але через відмову України змушені продовжувати військову операцію". Це спроба зняти з себе відповідальність за гуманітарні наслідки штурмів міських агломерацій. Таким чаном, цілком можна говорити про маніпулятивне поєднання дипломатії примусу та інформаційного домінування, де переговори є не інструментом досягнення миру, а продовженням війни іншими засобами.

Москва застосовує методи рефлексивного управління Заходом, яке полягає в тому, що вона активно нав’язує західним лідерам викривлене сприйняття реальності.

Варто пригадати, що рефлексивне управління – це концепція, яка походить із радянської військової психології (зокрема праць Владіміра Лефевра), котра полягає у передачі опоненту спеціально підготовленої інформації, щоб змусити його добровільно прийняти зумовлене рішення, яке є вигідним для маніпулятора.

Наразі цей процес розгортається через наступні механізми:

1. Моделювання "картини світу" опонента

На відміну від класичної дезінформації, мета якої – просто обдурити, рефлексивне управління спрямоване на зміну алгоритму прийняття рішень. Кремль вивчає цінності, страхи та логічні фільтри західних лідерів, щоб "підсунути" їм таку інтерпретацію подій, де єдиний "раціональний" вихід збігається з інтересами Російської Федерації.

2. Ключові методи впливу:

Створення хибних дилем. Заходу нав’язується вибір між "ескалацією (ядерною війною)" та "поступками (дипломатією)". Оскільки демократичні лідери раціонально уникають катастрофи, вони обирають шлях поступок, що і є метою Москви.

Стримування через страх. Регулярні ядерні погрози або навчання на кордонах створюють у свідомості західних політиків "червоні лінії", які вони самі собі малюють, обмежуючи необхідну допомогу Україні.

Інформаційне перевантаження. Вкидання десятків суперечливих версій однієї події (як у випадку з катастрофою літака MH17 в липні 2014 року над Донецькою областю, в якій загинули 298 людей) не має на меті змусити повірити в одну з них. Мета – створити відчуття, що "правди не існує", паралізуючи здатність Заходу до рішучих дій.

3. Гібридна війна. Росія використовує слабкі сторони відкритих суспільств (свободу слова, політичний плюралізм), щоб перетворити їх на інструменти саморуйнування. Західний лідер, діючи у межах своєї логіки (гуманізм, прагматизм, електоральні цикли), приймає рішення, яке де-факто є результатом чужого інтелектуального проектування.

Адже створення "інформаційних бульбашок" призводить до того, що політики високого рангу втрачають здатність до об’єктивного аналізу. Що дозволяє Росії нівелювати технологічну й економічну перевагу Заходу за рахунок маніпуляції його волею.

Не можна виключати, що дипломатична катавасія Москви є прелюдією до розширення війни й на інші європейські держави. Бо нинішні імітаційні переговори можуть бути лише підготовкою до масштабнішої ескалації у 2026 році, яка здатна вийти за межі України. Адже поки дипломати обговорюють "зони демілітаризації", Російська Федерація готує сценарії штучних криз (наприклад, "блокада Калінінграда") для прямого зіткнення з НАТО.

Також в Кремлі розраховують на економічне виснаження західників. Що тривалі та безплідні переговори підірвуть єдність Заходу швидше, ніж вичерпаються російські ресурси, попри рекордні втрати живої сили на початку цього року.

Російська "дипломатія на крові" – це не шлях до завершення війни, а стратегічний маневр. Для Кремля стіл переговорів є такою ж лінією фронту, як і окопи під Покровськом. Будь-яка поступка сприймається як слабкість і сигнал до подальшої ескалації.

Московську "дипломатію на крові" можна класифікувати, як стратегію примусу у поєднанні з концепцією "гри з нульовою сумою". Серед ключових доктринальних елементів Кремля варто виокремити:

– Переговори як інструмент "гібридної війни". Для сучасної російської геополітики дипломатія не механізм досягнення консенсусу, а є продовженням війни іншими засобами. Це реалізація концепції "нелінійної війни", де інформаційні, психологічні та дипломатичні маніпуляції мають таку ж вагу, як і ракетні удари. Стіл переговорів використовується для дезорієнтації противника та виграшу часу задля перегрупування та легітимізації територіальних захоплень через нав’язування "нових реалій".

– Дилема безпеки та реалістська парадигма. Кремль діє в межах жорсткого неореалізму, де міжнародна система сприймається як анархічна. У цій парадигмі будь-який компроміс є ознакою вичерпання ресурсів.

– Сигнал слабкості. Якщо одна сторона погоджується на поступки без поступок іншої, це інтерпретується як вразливість. Відповідно до теорії раціонального вибору, агресор реагує на це підвищенням ескалації, щоб витиснути з противника ще більші поступки.

– Ескалація заради деескалації. Це елемент стратегії рефлексивного управління. Коли ворог намагається перетворити лінію фронту на справжнє пекло, використовуючи тактику випаленої землі та безперервні штурми або створюючи безмежів’я в гуманітарній сфері, щоб змусити українців сісти за стіл переговорів на своїх умовах.

– Шалений військовий тиск на Краматорськ чи удари по цивільній інфраструктурі – це не просто тактика, а створення "больових точок", які мають конвертуватися у політичні поступки.

– Асиметрія сприйняття миру. Для західної політичної традиції мир – це сталий стан відсутності конфлікту. Для нинішнього російського режиму "мир" – це лише тимчасове перемир’я, необхідне для підготовки до наступного етапу силової експансії.

Для Москви дипломатія – не вихід із війни, а її продовження. Де завданням є не припинення вогню, а повна політична десуб’єктивація потерпілого від російської агресії.

Такий підхід Кремля можна пояснити через трансформацію класичної формули Карла фон Клаузевіца: якщо раніше війна вважалася "продовженням політики іншими засобами", то в сучасній російській стратегії дипломатія стає "продовженням війни іншими засобами".

Таким чином, дипломатія стає "зброєю". Вона спрямована не на завершення конфлікту, а на досягнення остаточної політичної мети – політичної десуб’єктивізації об’єкта впливу та його примусового включення в орбіту власних інтересів. І будь-яка поступка в цій системі координат лише знижує "ціну агресії" для Росії, стимулюючи подальші акти насилля.

Путіну вдається використовувати переговори, як перепочинок, а дипломатичні майданчики застосовуються в якості інформаційної зброї (ООН, ОБСЄ) та слугують рупором для дезінформації, де мета – не переконати, а розмити поняття істини, створюючи "паралельну реальність". Москва все робить для того, щоб примусити Україну визнати своє позбавлення суб’єктності та добровільно погодитися на десуб’єктивізацію. Плануючи для нас капітуляцію через "діалог".

Кремль прагне примусити українців до прийняття умов, які де-факто означають втрату суверенітету (право вето Росії на зовнішньополітичний курс України та зміну конституційного ладу під тиском сили).

Оскільки мета Путіна – не просто територіальні здобутки, а політичне, економічне, дипломатичне, фінансове, медійне, релігійне, енергетичне, історичне, ідеологічне, воєнне, безпекове, демографічне, етнічне, технологічне, цифрове, соціальне та культурне підпорядкування України Російській Федерації. Цим повністю перетворивши її на васальну державу.

Дотепер російський диктатор систематично використовував стратегію тиску, намагаючись змусити Україну прийняти умови капітуляції, маскуючи це під дипломатичні компроміси або обіцянки припинення вогню. Та будь-яка територіальна чи політична поступка буде сприйматися Кремлем не як крок до миру, а як доказ слабкості західної системи безпеки, підштовхуючи його до висунення нових незаконних домагань.

Усе це може відбуватися саме тому, що жодні поступки Росії не здатні сприяти зниженню порогу насилля. Якщо агресія не призводить до критичних втрат (санкційних, воєнних, репутаційних), вона стає рентабельним інструментом зовнішньої політики. А кожна поступка сьогодні гарантує масштабнішу вимогу Московії завтра.

Агресивні дії Російської Федерації можна класифікувати, як геополітичний реваншизм терористичної держави, котра прагне зламати існуючий світовий порядок. І Росія виступає як агресивний ревізіоніст, оскільки вона не просто порушує закони, а прагне замінити існуючий "порядок, заснований на правилах" на систему "сфер впливу", де суверенітет менших держав є обмеженим.

Використання Росією "правового інструменталізму" (маніпуляції нормами ООН для виправдання агресії) стає спробою перетворення права сильного на офіційну доктрину. Що є підміною правосуддя диктатом сили та виправданням свавілля через механізми закону. Якщо цей реваншизм не буде зупинений спільнотою демократичних держав, міжнародна система ризикує повернутися до стану гоббсівської "війни всіх проти всіх", де єдиним аргументом є сила.

Таким чином: війна Росії проти України – це не просто регіональна суперечка, а прояв глибокої кризи світового порядку. Це деструктивна спроба колишньої імперії, що занепадає, ревізувати міжнародні норми та силовим шляхом нав’язати власні правила гри, які б обслуговували її геополітичні амбіції.

Російська агресія – це системний бунт проти сучасного світового устрою. Суб’єкт, чий вплив залишився в минулому, намагається зламати глобальну "архітектуру безпеки" лише тому, що вона більше не гарантує йому привілейованого статусу.

Образно кажучи, це агонія колишньої величі. Росія намагається перевернути "ігровий стіл" міжнародної політики, оскільки гра за загальними правилами виявилася для неї програшною.

В цьому контексті спротив України Російській Федерації став ключовим фактором збереження архітектури глобальної безпеки. Через те, що стійкість українців є визначальною умовою для недопущення руйнації глобального правопорядку

Проте замість розв’язання конфліктів, дипломатичні переговори використовуються Москвою для легітимізації статус-кво, виграшу часу або деморалізації противника.

Тому, згідно з цією логікою, єдиним способом зупинити цикл насилля є не "пошук компромісу", а збільшення ціни агресії до того рівня, що стане критичним для виживання путінського режиму, оскільки дипломатичне поле для Москви є лише черговим фронтом бойових дій.

Саме тому надійний мир можливий не через погодження на умови агресора, а через різке зміцнення обороноздатності України та жорстку міжнародну ізоляцію реваншистського злочинного режиму Путіна, який імітує мову "миру" лише для підготовки нових своїх злочинів.