Неизвестная Украина, Евгений Чикаленко: как много уничтожила советская власть
Мало любить Украину до глубины души. Надо любить ее и до глубины своего кармана (с)
Я уже не помню у кого увидела ссылку на книгу Евгения Чикаленко "Разговор о сельском хозяйстве" (издатель Александр Савчук). Моя младшая дочь Мирося тогда училась на агрономессу, а я открывала для себя село, так я фанатично скупала все, что могло дать мне знания и помочь ребенку в учебе.
Далее текст на языке оригинала
Я народилася та все життя прожила у шахтарському місті, то так – я відкривала для себе село.
В нас вдома була (страшні слова – була, було, був) гарна бібліотека. Там вдома – це на Луганщині. Ще від дідуся, там були книги по виноградарству, садівництву, старі, ще радянського друку з потертими рудуватими сторінками. Й хоча в нас на Донбасі було не багато землі, ми жили у приватному будинку в передмісті, дідусь дуже сумував за селом, то мали й трошки виноградника, й городини, й садок. Нажаль, бібліотека залишилася там, куди я вже втратила надію повернутися й хоч щось забрати. То відроджувала, що могла, купляла книги, хоча у думках не було якогось певного плану по життю у селі.
Погуглила автора, бо з селом відкривала для себе й Україну, й з’ясувала, що Євген Чикаленко – це не просто автор, це постать, велична й фундаментальна настільки, що мати його твір на руках, це честь.
Звісно замовила. Бо це не стільки книга, як дотик до величного.
Тому, хто такий же невіглас, як я, нагадаю те, чого не вчать у школі, про що ми, на жаль, дізнаємося ось тільки під час незалежності України: історію про одного з Великих Українців, до яких відноситься й український громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко .
Євген Чикаленко – один із ініціаторів скликання Центральної Ради. Саме так, ініціатором скликання Української Центральної Ради був Євген Чикаленко, а не Михайло Грушевський. Грушевський став головою Центральної Ради, бо Чиколенко не мав політичних амбіцій, але саме Євген Харлампійович першим виступив з ініціативою створення цього українського представницького органу.
Коли письменник Данило Мордовець написав про складне становище українських авторів у російських видавництвах то саме пан Чикаленко запропонував, що буде платити письменникам стільки ж, як і в російських видавництвах, якщо вони писатимуть українською мовою та заснував власний фонд підтримки українських письменників.
Євгена Чиколенко можна назвати криголамом, який творив шлях для українського культурного руху. От ви знаєте, що він запропонував Іллі Рєпіну писати картини з українськими сюжетами, фінансував Михайла Коцюбинського (знаємо про 1000 золотих карбованців на рік), Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Івана Франка та Ольгу Кобилянську? Це приклад для багатьох сучасників, які не усі зможуть чи захочуть повторити.
За гроші мецената Чиколенко було видано чотиритомник "Словника української мови" Бориса Грінченка , велося фінансування першої української щоденної газети, книгарні, української школи та першого українського видавництва.
Я не знайшла жодного прикладу в радянському чи сучасному незалежному бомондо-олігархічному прошарку політиків, олігархів, міністрів чи інших власників рахунків в офшорах, які б стільки вкладали в українізацію України.
Україна починається з тебе – це про Євгена Харлампійовича.
Він просто жив. Без інтриг в політиці, без нарцисизму самолюбовання, не вважаючи себе політиком, відмовився бути міністром агрополітики й гетьманом, бо, як він казав про себе – "Не сотворений я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої невеликі".
Чикаленко написав та видав цілу низку книжок про українське відродження українською мовою.
Крилатий вислів – "Мало любити Україну до глибини душі. Треба любити її й до глибини своєї кишені" – має автора, Євген Чиколенко. Це не просто вислів чи гарна цитата, це його душа та його життя. Саме так він відносився до України. Саме так жив.
Чи багато людей зможуть ось так – до глибини своєї кишені? Бо носити вишиванку, говорити мовою, але красти гроші з донатів, що збирають на ЗСУ чи з бюджету, навряд чи це любити Україну.
Яскравий приклад життя великого українця. Це має бути не тільки в шкільній програмі, це має бути основою нашого життя.
"Мало любити Україну до глибини душі. Треба любити її й до глибини своєї кишені"… я хочу, щоб ви смакували й смакували ці мудрі слова. Бо я пірнаю в них наче в живильне джерело.
Ось, росіяни перекрутили український вислів "моя хата з краю, першим ворога зустрічаю" та знецінили його на російський лад – "моя хата с краю, ничего не знаю". Бо саме так росіяни, радянські люди відносяться до своєї землі та своєї країни- байдуже. Ще один крилатий вислів – "после нас, хоть потоп". Ось вам яскраві приклади того, як жила Україна й як формувалася радянщина.
Одні любили Україну до глибини своєї кишені, бо Україна це рідне поле, рідна хата, це те що ти є сам. Україна, це твоя кишеня, ти або виймаєш з неї, або докладаєш.
Саме з відношення до землі народжується громадянська позиція. Саме тому нищили села в радянські часи, саме тому знецінювали роботу селян та їх мудрість.
Моя хата, моя кишеня, моя земля – це те, що ми будемо захищати, бо вони не з краю, вони в нас.
Можливо саме тому більшість добровольців 2014-2015 років, селяни. Можливо зараз стоять пусті села й нікому робити обмолот, бо селяни пішли без примусу, без нюансів, захищати свою хату, свою кишеню, свою землю у будь якій точці України, бо найцінніше в українця у серці й немає кордонів.
Як склалася доля пана Євгена, бо ж пришли "совєти"? Як у всіх. У мецената Терещенко, у мецената Чиколенко, у простого працьовитого селянина, як мій прадід, що мав млин, коней та кілька десятків корів, як у прадіда мого чоловіка… Прийшли більшовики, і землевласник-меценат змушений був емігрувати спочатку до Чехословаччини, а потім – до Австрії. Ну, хоч не до Сибіру під дулами гвинтівок, чи у могилу, як інші.
Сподівався повернутися, коли Україну звільнять від комуняк. Мріяв. Вірив! Але, нікому не був потрібний, як кожна світла та чесна людина. Бо світ він любить шик, красиву подачу, успішних з грошима, а не біженців з сумними очима.
За кордоном Євген Харлампійович жив бідно, збирав у лісі деревину для розпалювання пічки. Кошти на операцію на шлунку, його знайомі збирали по українцям-емігрантам, для чого розмістили оголошення в газеті української громади в Сполучених Штатах. Він соромився приймати таку допомогу.
Згадала, як ми бігли з Донбасу від "асвабадітелей", як прості люди допомагали нам, коли держава сказала – "все самі", як мені було соромно, як я плакала, коли розбирала зібрані для нас з великою любов’ю речі, посуд, як ця допомога тримала нас у темні часи відчаю та безробіття.
"Хотілося б ще трохи пожити, щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я весь свідомий вік клопотався і про яку дбав. Усі зайві гроші, що зоставалися від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував… Ось чому я не склав собі запасу на старість"… Справжній! Як джерело! Як світло! Як промінь!
Євген Чикаленко дуже хотів, щоб хоч його прах повернувся на рідну та жадану Україну, але й цього не сталося. За однією версією урну з прахом було втрачено, за іншою він похований у колумбарії міського цвинтаря міста Подєбради, що у Чехії.
Оце благаю тих українців, хто зараз вимушено живе десь там біля міста Подєбради, які потрапили, туди рятуючись від війни та російської агресії, так само, як колись рятувався пан Євген від червоних комісарів – покладіть від нас усіх, вдячних нащадків жовто-блакитні квіти на могилу пана Євгена та вклоніться світлій людині від вдячної України!
Я не знаю, як у вас, але в мене текли сльози, коли я читала про долю пана Євгена. Чому, чому я не знала цього у школі? Чому про видатних українців так мало інформації? Можливо тому, що не вміли подати себе, не мали піару, віддавали своє, а не привласнювали чуже, можливо тому, що на постатях таких українців, якщо про них казати, писати, знімати фільми, зростуть покоління, які здивують силою, мудрістю та розумом.
Знеціненим бидлом легше керувати. Невігласи, ниці душею, які немов кліщі ссуть кров України, – ось що потрібно було срср. Тому вбивали, вигонили з рідної землі, знищували навіть пам’ять про справжніх, людяних, чистих.
Світ перетворений на сміття, люди перетворені на сміття, ось, що залишилося від срср на росії. Саме це вони хотіли зробити з Україною. Знищити будь які прояви любові, патріотизму. Частково це їм вдалося. Тому от саме зараз ми маємо відновити свою історію.
Ось чому я завжди кажу, що декомунізація, це не тільки перейменування вулиць, це значно більше. Декомунізація, це повернення собі України, це знищення у собі московщини, це відродження любові до землі, це повернення додому ось цих, забутих, зраджених, знищених Великих Українців.
Повернуся до книги. Я читала її…ні, я пила її, по буквах, словах, смакуючи. Вона проста й більшість знань, що там написані, я вже мала. Щось з біології, щось від дідуся, щось з практики, щось з книг. Нових знань вона не несла, але мені й не потрібно було, я знайшла в ній інше – любов. Любов та тепло, яке текло по мені з кожного слова.
Коли мені було погано на душі, я просто брала цю книгу й гортала її й вона лікувала мене. Прості слова про землю, старослов’янський друк й щось таке, наче тебе цілують зорі.
Мирося, яка вже теж мала вагомі знання з агрономії, теж сказала. Що це проста книга про просте, але затримала її у собі. Й коли я спитала її чому вона знову з цією книжкою, вона відповіла, що це дивне відчуття – тепла від книги. "Мамо, зі мною наче говорить дідусь" – сказала Мирося.
Напевне так звучить любов.
Коли я почала робити нотатки про кіз, село, людей, то Мирося, моя донька, сказала – "напиши книгу про село, так, щоб мої діти чули, як ти говориш з ними, як книга "Розмови про сільське господарство" пана Євгена".
Не знаю, чи вистачить в мене сил на книгу, за 10 років у селі я написала багато нотаток, зібрала багато роздумів, історій, про землю, людей, тварин, але якось відчувалося "не на часі". А ось зараз відчуваючи ту порожнечу, яка навколо, то відчуваю – часу більше немає.
Хоча нариси про село сумні та страшні, а люди хочуть легких та веселих історій. Де ж їх взяти, веселих в нашому сумному житті.
Якось з’явилася ідея написати про кіз, які вони неймовірні, казкові, продуктивні, товариські, але знецінені суспільством тварини, але от пишеш про кіз, а виходить про людей. Вперто пишеш про кіз, а виходить про людей та політику. Знову пишеш про село та кіз, й знову в тебе люди, суспільство, політика, сучасні реалії, паралелі. Й як ти не розвернеш, як не зміниш тему, а виходить пряма формула: село, це калька суспільства, а мудрість землі та тварин, найбільша мудрість життя. Тому, як піде.
Не писати про село неможливо, бо це наш смуток, біль, наш хрест й наша святість, неосяжна мудрість та страшне знецінення. Наше село, це ось, шлях таких людей, як Євген Чикаленко, той же меценат Микола Терещенко та його родина, які виводили у світ не тільки виробництво й підіймали господарства, а й відшукували по Україні скарби талантів.
Як же так склалося, що більшість меценатів періоду 18-19 сторіччя любили Україну до глибини своєї кишені, а зараз село знецінене настільки, що "селюк" стало образливим словом, а люди приховують свої корні та місце народження? Для мене це важливе дослідження, й я знайшла відповідь на це питання, живучі у селі. Бо пройшла (проходжу) шлях насмішок, знецінення, кривих посмішок сучасної блогеро-еліти "козовод, селючка, твоє місце пасти кіз". Бо навколо мене вирує вперте твердження самих селян – у селі не можуть жити письменники, поети, художники, творці, депутати, філософи, генії, архітектори чи винахідники. Й це вперте твердження нищить молодь села.
А колись… Колись більшість знищених радянською владою меценатів України вели свою справу українізації та підтримки талановитих селян поколіннями.
Село – колиска України. Бо ми найбільша у світі аграрна країна, то саме село наш фундамент, наш хребет, наше серце, наша душа та наші крила.
Біографії тисяч відомих усьому світові українців починаються однаково – народився у селі…
Я народилася у місті, але я селянка. Пишаюся цим. Звання "селянка" ще треба заслужити.
Й я насправді досі не знаю, як це сталося, що без села я мертва. Можливо, коли я вперше відчула землю босими ногами, чи слухала серцебиття кози, до якої притулилася під час доїння, чи це вранішній спів пташок щось розбудили й в мені, але я зрозуміла свою справжність – я селянка.
Багато хто сміється над тим, що я вибрала шлях не публічної особи, не стала ломом, лсд, блогером, а вибрала тихе село, хату біля ярів, сонце, яке сідає в очеретах, мудрість землі, своїх розумничок кіз, які разом зі мною напишуть цю неймовірну історію відродження в мені мене.
Якщо побачите десь книгу Євгена Чикаленко "Розмова про сільське хазяйство" – купіть. Просто щоб відчути землю, любов, почути гомін ластівок у хліві, тепло паруючої землі після оранки, запах паші, щоб почути, як десь, глибоко у вашій кишені лежить ваш особистий скарб – любов до України.